Лист до короля
- Автор: Драгт Тонке
- Язык: украинский
- Год: Наірі
- ISBN: 978-617-7314-53-9
- Переводчик: Світлана Денисенко те Пас
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Лист до короля». Краткое содержание книги:
Юному відважному героєві Тіурі вмираючий лицар передає в руки лист, який неодмінно має бути доправлений королю. І хлопчик, заповітна мрія якого — стати лицарем, бере на себе цю місію. Він іще не підозрює, скільки небезпек йому доведеться подолати на шляху до королівського замку, зі скількох халеп виплутатися.
Книга нідерландської письменниці Тонке Драгт, створена в середині ХХ століття, — класичний лицарський дитячий роман, сповнений пригод, романтики й благородства. Його відзначено низкою престижних літературних премій, видано багатотисячними тиражами, перекладено багатьма мовами світу й екранізовано.
Слуга поглянув на нього так, неначе це запитання його здивувало.
— Як? Коли проїздить така команда, як ваша, це завжди впадає в око! Та вздовж Блакитної річки тільки й мови, що про вас. І коли вони це почують, Червоні Вершники, то, звісно, кинуться врозтіч. Принаймні я так думаю.
— Гаразд, — кивнув Бенду. — Досить, можеш іти.
Лицарі стали радитися: чи й далі їм рухатися на захід, а чи лишитися в трактирі й чекати.
— Вважаю, що треба їхати вперед, — сказав Бенду. — Я взагалі не вірю Леору. Про всяк випадок можна одного-двох лишити тут.
Тіурі дуже хотілося, щоби решта погодилися з Бенду. Він у будь-якому разі мусив рухатися далі, а їхати в гурті було б набагато приємніше. Червоні Вершники, безумовно, шукатимуть його, і бажано, щоб лицарі продовжили похід.
— Лицарю Бенду, — сказав він, — я теж думаю, що вам краще рухатися вперед.
— Звісно, ти так думаєш, — відізвався Бенду, — бо їхатимеш швидко та під надійною охороною.
Тіурі замовк. Голос Бенду звучав недружньо. Лицар Бенду, схоже, справді не приховував своєї неприязні й недовіри. Проте Ристридин знав, чому Тіурі вважав, що лицарям слід їхати разом з ним.
За сніданком хлопець спостерігав за очільником Сірих Лицарів. Дивно, власне, що лист лицаря Едвінема опинився в нього, у Тіурі. у того, хто не був знайомий з Лицарем з Білим Щитом і не мав нічого спільного з відважними вчинками мандрівних лицарів. Насправді не Тіурі, а лицареві Ристридину належало б прийняти листа з рук Едвінема. Так і мало статися, якби Ристри-дин знайшов лицаря Едвінема. І тепер, за дивною випадковістю, важливий лист — під сорочкою Тіурі. Може, розповісти про це Ристридинові? Але ж він присягнув лицареві Едвінему нікому про це не розповідати. хоча той, звісно, не мав на увазі свого друга Ристридина.
Тіурі зітхнув. Він знав, що ні з ким про своє доручення не говоритиме. Ристридин також нічого не запитував, хоча, певно, багато про що здогадувався. Так сталося, що лицар Едвінем саме йому довірив викона-ти це завдання, і юнак має все зробити сам, хоча, можливо, інший зробив би це краще.
Раптом хтось штовхнув Тіурі в бік.
— Агов, ти спиш, чи що?! — гукнув до нього лицар Арват. — Ти готовий? Їдьмо!
Місцевість ставала горбкуватою. Гори мали вже бути десь недалеко, проте за ранковим туманом їх важко було розгледіти.
Тіурі їхав поруч із симпатичним зброєносцем Ри-стридина Ілмаром, своїм однолітком. Той служив Ри-стридинові не так давно, але був у захваті від нього й весь час розповідав про свого сеньйора.
Вони рухалися доволі швидко, попри те, що час від часу доводилося зупинятися, щоб розпитати про Червоних Вершників або відшукувати їхні сліди. Поволі туман розвіявся і визирнуло сонце. Дорога стала здебільш кам’янистою, а край дороги то там, то тут лежали камені-кругляки. У річищі звуженої річки також перекочувалося каміння, поміж якого шумували білими бурунами хвилі. Опівдні дорога вивела їх до підніжжя скель; на протилежному березі річки стояв темний сосновий ліс.
«Чудове укриття для Червоних Вершників», — подумав Тіурі. Він весь час напружено пильнував. Дорога була спокійна — ніхто не траплявся їм на шляху. Лише деколи вони чули гучне відлуння стукоту копит. Ніхто не розмовляв, кожен, здається, був насторожений.
Це трапилося по полудні.
З правого боку, з лісу, раптом пролунав гучний крик.
— А, ось і вони! Там ми їх і візьмемо! — вигукнув Бенду, утримуючи коня й поклавши руку на меча. Інші теж притримали коней і схопилися за зброю.
— Дивіться! — крикнув Арват. — Там хтось сидить на дереві! Хтось у червоному, здається!
— І поміж дерев теж метушаться, — підхопив Евейн.
Бенду підострожив коня і в’їхав у річку. Вона виявилася неглибокою і, попри потужну течію, її можна було перейти вбрід. Арват і його зброєносець кинулися за ним. З лісу в їхній бік полетіли стріли, але нікого не зачепили.
Тієї ж миті зі скелі, що ліворуч від дороги, хтось зненацька стрибнув на Тіурі.
Напад стався геть неочікувано для юнака. Щось важке раптово навалилося йому на спину, і чиїсь руки схопили за горло. Арданвен заіржав, встав на диби, а хлопець тим часом намагався скинути з себе нападника. Він знову почув крики: чоловіки один за одним зістрибували зі скель. Юнак упав на землю разом з тим, хто вчепився в нього. Пізніше Тіурі не міг точно пригадати, що саме трапилось у ці нескінченно довгі секунди, які видалися годинами. Одне він збагнув миттєво: цей чоловік намагався відібрати в нього і лист, і життя! Якийсь час вони боролися рукопаш, не маючи можливості витягти зброю. Навколо лунали крики, тупіт копит та брязкання мечів. Нарешті Тіурі пощастило здолати ворога, притиснути його до землі, і він вперше побачив його обличчя — жорстоке і зле. Той люто волав на всю горлянку.