Лист до короля
- Автор: Драгт Тонке
- Язык: украинский
- Год: Наірі
- ISBN: 978-617-7314-53-9
- Переводчик: Світлана Денисенко те Пас
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Лист до короля». Краткое содержание книги:
Юному відважному героєві Тіурі вмираючий лицар передає в руки лист, який неодмінно має бути доправлений королю. І хлопчик, заповітна мрія якого — стати лицарем, бере на себе цю місію. Він іще не підозрює, скільки небезпек йому доведеться подолати на шляху до королівського замку, зі скількох халеп виплутатися.
Книга нідерландської письменниці Тонке Драгт, створена в середині ХХ століття, — класичний лицарський дитячий роман, сповнений пригод, романтики й благородства. Його відзначено низкою престижних літературних премій, видано багатотисячними тиражами, перекладено багатьма мовами світу й екранізовано.
«Він міг змінитися», — заперечив я.
«Дай Боже. Сподіваюся, дуже сподіваюся на це, Ри-стридине! Можливо, я позбудуся своєї тривоги, щойно побачу його. Правитель Евіллану такий чарівливий і такий схожий на свого брата кронпринца, що коли його зустрічаєш, то неможливо повірити в його лукавство. Саме тому він такий небезпечний. — Едвінем похитав головою і з усмішкою сказав: — Не говоритимемо більше про це, Ристридине! Не хвилюйся за мене, я поїду, куди мушу. І ти роби, що збирався. Їдь до Дикого лісу. Це добрий намір, бо там ще ніхто не бував, а ти повинен добре знати свою країну».
Вранці він та інші лицарі попрощались і рушили до Евіллану. Зброєносець Едвінема Вокія лишився в замку Ристридин, хоча переконати його було не так легко. Дорога попереду була б важкою для вже немолодої людини, яка ще й почувалася зле. А вже на зворотному шляху він мав приєднатися до лицарів.
Варто було їм покинути замок, як тривога Едвінема передалася мені. Тому я не поїхав до Дикого лісу, а вирішив дочекатися їхнього повернення. Прибув Бенду й теж залишився в замку, бо не хотів їхати без мене. Ми переправилися через Сіру річку до Евіллану, проте нічого особливого не почули. Там теж ширилися чутки про укладення миру, але ми дізналися також, що й чисельність війська значно зросла і кордон королівства Унавена ретельно охороняється.
Наближалося літо. Настав час збиратися до Даго-натбурга з нагоди великого святкування Дня літнього сонцевороту, що відбувалося раз на чотири роки і припадало саме на це літо. Тож до Дикого лісу ми вже не встигали.
Саме тоді і прийшов день, коли я востаннє бачив лицаря Едвінема. Це був незвичайний день: світило сонце й водночас ішов дощ; старий Вокія неспокійно сновигав замком туди-сюди, буркотів, що бачив поганий сон, та жалкував, що не поїхав зі своїм сеньйором. Сонце було вже на заході, коли до брами замку Ристри-дин постукав незнайомий лицар. Він хотів поговорити зі мною, але своє ім’я назвати відмовлявся. Вартовому здалося, що цей лицар прибув з Евіллану. Я вийшов назустріч незнайомцю в супроводі Вокії, впевненого, що цей візит стосується його сеньйора. Там стояв лицар у чорних обладунках, з чорним щитом, і кінь його був чорний як ніч. Я впізнав би того лицаря, навіть якби не бачив чорного коня, хоча він не піднімав за-борола й робив вигляд, що не знає мене. Я провів його в дім, не називаючи імені; тільки трохи згодом, коли залишилися сам-на-сам, ми змогли щиро привітатися.
«Що трапилося, Едвінеме? — спитав я. Чому ти один і в чорному, немов лицар Евіллану?»
«Тільки так і можна було вибратися з цієї країни, — відповів він. — Я ненавиджу ці чорні обладунки, але білі сховані під ними, і скоро всі зможуть їх побачити».
Він не міг або не хотів говорити про те, що сталося; його приїзд треба було тримати в таємниці. Я зрозумів лише, що він з якоїсь причини втік і дуже поспішає. І не заїхав би, коли б його кінь, та й він сам не потребували відпочинку. За декілька годин він мав покинути нас і поспішати Третьою Великою Дорогою до своєї країни. Дізнавшись від мене, що на кордоні тепер більше війська, він відмовився від свого задуму.
«Вони охоронятимуть кордон, — сказав він. — Південна частина королівства Унавена — під його владою. Форготський ліс є безпечним, але війська Евіллану переховуються в Південних Вітряних горах, і, напевно, їх тепер більше, аніж кілька місяців тому. Краще зробити так: я поїду до країни Унавена в об’їзд, спершу дорогою на північ, а далі Першою Великою».
Я спитав, чи можу чимось допомогти, але він заперечно похитав головою:
«Ця справа стосується лише мого короля і моєї країни. Можливо, з часом усе зміниться, — він усміхнувся й продовжив: — Певно, це найдивовижніша з усіх моїх пригод! Я їду таємно, перевдягнений у все чорне, немов слуга ночі, мчу стрімголов, неначе смерть женеться по п’ятах. Можливо, це моє найважливіше доручення в житті. Дай Боже, щоб я його виконав!»
Більше він не сказав ані слова і невдовзі поїхав, але не сам: старий зброєносець супроводжував його.
Я залишився з неспокоєм та сумнівами. Наступного дня кавалькада одягнених у червоне вершників перетнула річку й рушила на північ. Ми з братом виїхали їм назустріч і спитали, що вони роблять у королівстві Да-гоната. Ті відповідали, що від імені правителя мають засвідчити пошану королю Дагонату з нагоди святкування Дня літнього сонцевороту. Нам нічого не лишалося, як пропустити їх; зрештою, стосунки між нашою країною та Евілланом останнім часом були мирними. Повернувшись до замку, ми з братом та Бенду все обміркували. Я знав, чого хотів: слідувати за Червоними Вершниками і не спускати з них очей. Бенду зголосився піти зі мною, а брат Артурин лишався в замку Ристридин охороняти кордон. Того ж дня ми з Бенду швидко зібралися й поїхали.