В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)
- Автор: Ільєнко Іван
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 966-8135-13-х
- Жанр: История
Электронная книга - «В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)». Краткое содержание книги:
1861 року було відкрито початкове училище з українською мовою навчання, яке 1866 року губернська влада закрила. Існували напівлегальні й нелегальні школи грамоти, де подалі від начальницького ока дітей навчали рідною мовою.
1881 року Херсонська губернська управа з ініціативи місцевих учителів і відомого педагога барона М. Корфа звернулася до Міністерства народної освіти з петицією запровадити в школах українську мову. Але реакція, що настала після вбивства Олександра II 1 березня того року, погасила всі сподівання на краще в цій справі. Про це клопоталися впродовж 80—90-х років земства Полтавської, Чернігівської, Тавричеської губерній, але безуспішно.
Повністю зросійщена школа виховувала зневажливе ставлення до своєї мови, якою діти спілкувалися дома з батьками. Перекручуючи слова на російський лад (таке було в основній масі знання російської), школяри чванилися, зважали свою мову неоковирною, цуралися звичаїв, відверталися від свого. Вкорінювався стереотип, що освічені люди доконче мають розмовляти по-російському (бо так воно і було у тодішньому житті). Не всі, звичайно, цуралися рідного, але ті, хто прагнув доп’ятися службового місця, бодай писарчукового, безболісно змінювали своє мовне обличчя. Якими вони ставали покручами, рельєфно видно з класичних персонажів Шельменка чи Возного. Виходило, що російська мова — вірний шлях до панства, не випадково в народі її називали «панською».
Про політичну атмосферу царської вищої школи можна зробити відповідні висновки по факту, що почесними членами Харківського університету були Аракчєєєв і Бенкендорф, які уособлювали військову і жандармську реакцію царизму. Тож ні про яке українство в таких університетах не могло бути й мови.
Навіть уже тоді, коли монархічна система дала відчутну тріщину після революційних подій 1905–1907 років, вона українство не допускала ні в школу, ні в університети. Ініціатива професорів Дмитра Багалія та Миколи Сумцова читати в Харківському університеті історію і літературу України мовою свого народу була властями обірвана. Така ж заборона спіткала й Олександра Грушевського в Одеському університеті. Але в тяжкій атмосфері національного гніту речники українського відродження все ж бачили, кажучи словами Лесі Українки, досвітні вогні.
Все ж у цей час широка громадськість почала активніше подавати свій голос за право навчатися рідною мовою. Серед ентузіастів цих домагань — Чернігівське повітове і губернське земства, Полтавське, Херсонське, Єлисаветградське губернські земства, учні Полтавської і Херсонської учительских семінарій, численні сільські сходи. В цій боротьбі знайшли підтримку з боку прогресивної російської інтелігенції.
Восени 1905 року в Петербурзі студенти-українці провели ряд мітингів за відкриття українських кафедр. 1906 року київські студенти настійливо заявили про потребу українізації всіх трьох університетів — Київського, Харківського та Одеського.
6 грудня 1913 року в місті Лохвиці на Полтавщині відбулися загальні збори «Общества взаимопомощи учителей», на якому одностайно, незважаючи на протести інспектора народних училищ, було прийнято ухвалу про необхідність викладання в народній школі українською мовою.
Українська преса, що змогла, нарешті, з’явитися після маніфесту 17 жовтня 1905 року, приділяла шкільництву пильну увагу, зокрема постійно подавала факти про гоніння українства на освітній ниві. У стінах багатьох гімназій вихованцям заборонялося спілкуватися рідною українською мовою, а, приміром, директор Олександрійської семінарії на Херсонщині відбирав у учнів українські книжки, наставляючи їх: «Бросьте єтот язік — ето хамство». Це була не самодіяльність чиновників від освіти, а закономірний вияв офіційної репресивної політики. Українську книжку зі школи виживали не тільки ентузіасти-україножери, а владні структури. Тому та війна й була нищівною, носила державний, тотальний характер. Так, 9 черня 1912 року міністр народної освіти затвердив правила, за якими земства усувалися від народних бібліотек при низових навчальних закладах. Заповзятливі інспектори народних училищ одразу ж учинили чистку всіх шкільних бібліотек, а це в основному було по селах, де контингент учнів суто український, і позбавили дітей навіть тієї незначної кількості книжок рідною мовою, іцо була не без труднощів надбана. Внаслідок того узаконеного розбою були вилучені тисячі книжок, звісно ж, дозволених свого часу цензурою, в тому числі окремі видання творів Тараса Шевченка — «Катерина», «Невольник», «Назар Стодоля» і навіть Євангеліє українською мовою, видане з благословення синоду.