Погоня за вівцею
- Автор: Мураками Харуки
- Серия: Тетралогія Щура #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4067-1
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Погоня за вівцею». Краткое содержание книги:
Здавалося б, сюжет роману невигадливий. Від журналіста, що творить рекламні тексти й іншу порожнечу навколо себе, йде дружина. Та дарма — все одно не було між ними нічого яскравого. Замість того з’являється дівчина-повія з чарівними вухами. Любов не любов, але хоч якесь пожвавлення. А потім в життя героя входить вівця — єдина у світі, яку варто розшукати. Ця вівця час від часу вселяється в підхожу людину і стає її сутністю. Вона всемогутня і злопам’ятна. Така уперта тварина. Що за вівця і звідкіля прийшла — невідомо. Та й не це важливо. Пошук вівці — єдине, у чому є сенс. І якщо вже доля звела людину з цією твариною, нікуди від неї не сховатися. Адже вівця легко стає і долею, і думками, і навіть зовнішністю…
— О, цим не треба перейматися. Бог всюдисущий. Навіть якщо Йому одночасно зателефонує мільйон людей, Він говоритиме з кожним окремо.
— Я цього не зовсім добре розумію. Та хіба це загальновизнане тлумачення? Так би мовити, з теологічного погляду.
— Я — радикал. А тому не в ладах з церквою.
— Зрозуміло, — сказав я.
Автомобіль просунувся ще на метрів п’ятдесят. Я затиснув у губах сигарету і вже збирався прикурити, як раптом уперше помітив, що тривалий час тримаю в руці срібну запальничку — ту саму, виробництва фірми «Дюпон», з овечою емблемою, яку мені показував секретар Шефа. Я мимоволі забрав її із собою і тепер вона лежала в моїй долоні настільки звично, що здавалося, була тут від самого мого народження. Це була бездоганна річ як на вагу, так і на дотик. Подумавши трохи, я вирішив залишити її собі. Бо хто ж бідкатиметься, якщо загубить запальничку чи що? Я кілька разів відкривав-закривав кришку, прикурив — і засунув запальничку в кишеню. Натомість у кишеньку на дверцятах автомобіля кинув свою стару, фірми «Біґ».
— Кілька років тому я дізнався від Шефа, — раптом сказав водій.
— Що?
— Телефонний номер Бога.
Я тихо зітхнув. Невже я збожеволів? А, може, вони?
— Шеф тільки вам по секрету сказав?
— Саме так. Тільки мені і то під великим секретом. Чудова людина… А що, ви теж хочете знати?
— Якщо можна, — відповів я.
— Тоді слухайте. Токіо, 945…
— Стривайте! — попросив я і, добувши ручку із блокнотом, записав номер. — А таким, як я, можна давати?
— Можна. Давати кожному не годиться, але ж ви, здається, порядна людина.
— Спасибі за добре слово, — сказав я. — Однак про що, власне, можна говорити з Богом? До того ж, я не християнин…
— Гадаю, це не так важливо. Можете щиросердо розповісти про те, що вас хвилює і мучить. Бог не нудьгуватиме і не глузуватиме з вас, навіть якщо скажете якусь нісенітницю.
— Дякую. Я зателефоную.
— От і добре! — сказав водій.
Автомобіль плавно наддав швидкості — і спереду почали з’являтися хмарочоси Сіндзюку. Решту дороги ми проїхали мовчки.
4. Кінець літа й початок осені
Коли автомобіль прибув до станції Сіндзюку, місто вже поринуло в легку темно-синю вечірню темряву. Віщуючи кінець літа, верткий вітер шмигав між будинками і колихав спідничками дівчат, які поверталися з роботи. Підбори їхніх босоніжок вистукували своє «цок-цок-цок» на кахельних плитках тротуару.
Я піднявся на верхній поверх висотного готелю, зайшов у просторий бар і замовив банку «Хайнекена». Поки принесли пиво, минуло хвилин десять. Увесь цей час я сидів у кріслі, підперши щоку рукою і заплющивши очі. У голові не було жодної думки. При заплющених очах я почув шум — наче сотні карликів підмітали в голові віниками. Час минав, а вони не збиралися закінчувати свою роботу. І ніхто з них навіть не думав користуватися совком.
Принесли пиво — і я за двома ковтками спорожнив банку. Потім з’їв усю тарілочку арахісу. Шурхоту віників уже не було чути. Я зайшов у телефонну кабіну поряд з касою і спробував зателефонувати до своєї подружки з чудовими вухами. Однак її ніде не було. Напевне, вийшла кудись повечеряти. Вона ніколи не харчувалася вдома.
Я набрав номер своєї колишньої дружини, але після другого дзвінка передумав і поклав трубку. Як добре подумати, то я не мав про що з нею говорити, а до того ж, не хотів чути звинувачень у бездушності.
Більше не було кому дзвонити. Серед десяти мільйонів людей, які вешталися по місту, я міг поговорити по телефону лише з двома. Крім того, одна з них — моя колишня дружина. Я поклав десятиієнову монету в кишеню і вийшов з кабіни. А тоді в офіціантки, що проходила мимо, замовив дві банки «Хайнекена».
День закінчувався. Здавалося, що такого беззмістовного дня в моєму житті не було ні разу. Адже останній день літа мав би вирізнятися хоч якоюсь своєю принадою. Однак цей минав, немов у собаки на шворці, якого смикають у всі боки. За вікном розпливалася холодна пітьма початку осені. Повсюди на землі тяглися ряди жовтих міських ліхтарів. Зверху здавалося, ніби вони так і ждуть, щоб по них хтось пройшовся ногами.
Принесли пиво. Відкривши першу банку, я згріб у жменю зернята арахісу з другої тарілочки і заходився їсти їх одне за одним. За сусіднім столом четверо літніх жінок, які поверталися з уроків плавання, про щось теревенили, попиваючи різнобарвні тропічні коктейлі. Один офіціант стояв нерухомо, як стовп, і лише голову повертав, щоб позіхнути. Інший пояснював меню американському подружжю середніх літ. Я з’їв увесь арахіс і висушив третю банку пива. Після третьої банки пива робити не було чого.