Таємниця Кутузовського проспекту
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Костенко #5
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: "Україна"
- ISBN: 5-319-00987
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Таємниця Кутузовського проспекту». Краткое содержание книги:
— Оце так, га? — спохмурнівши, спитав Хрінков. — Приверзлось уві сні? Чи певен, що було насправді?
— Не знаю… Якщо й приверзлося, то так виразно, там до діла, що й утямити це можна: чи це було, чи сон лихий… Але немовби я її за пояс пальцем держав…
— Гаразд, — замислено мовив Хрінков, — добре, що вискоблився… До мене більше не дзвони, домовились? Я сам дзвонитиму — в разі потреби… Не мені вчити тебе: тепер у країні демократія, отож, коли раптом твій пальчик справді стирчав, ми тебе все одно витягнемо, тільки мовчи як камінь… Тепер без купи доказів до суду не передадуть. З Людкою ти водивсь, як і всі, не заперечуй цього… І походи завтра й післязавтра по місту… Можеш виступити у хаммерівському центрі, де завгодно… Хвіст побачиш — не реагуй і перевіряйся якомога менше, живи з розправленими грудьми, забудь страх, Ісай, перебудовуйся…
— Хочете засікти лягавих, якщо вони почали за мною стежити?
— Немає такого терміна «стеження». Непрофесіонально це… Вживай слово «спостереження», так буде грамотно… Але в принципі ти правильно зрозумів, я хочу саме цього… Пити не більше двохсот грамів… Це не прохання. Це — наказ… Техніку перевірки спостережників я зараз тобі на вулиці викладу, нехитра наука, але ази її треба знати… І останнє, — Хрінков витяг з кишені кілька фотографій, розклав їх на столі. — Цей чоловік тобі ніколи дорогу не переходив?
Варенов довго роздивлявся кольорові поляроїди, потім повернув їх Босу й замислено відповів:
— Чорт його знає… Щось знайоме в обличчі є. Якщо я його й бачив, то на Петровці, в нього очі «мусора»…
— Правильно кажеш… Саме на Петровці ти й міг його зустрічати…
— Чи не полковником він був? У бісах ходив, командував у розшуку?
— Припустимо… Прізвище запам’ятав?
— Та хіба вони свої прізвища називають…
— Костенко… Тобі це ім’я ні про що не говорить?
— Ні, — відповів Варенов твердо. — Не чув.
Хрінков засунув у кишеню фотографії й підвівся, кинувши на стіл десятку:
— Запам’ятай це обличчя, Ісай. Зараз попрацюємо годинку, потім їдь на дачу, прийми еленіум і поспи, а о сьомій можеш починати гульню, о’кей?
Натаскавши Варенова на ази, як виявити за собою спостереження, Хрінков попрощався з ним біля Ісаєвого «мерседеса», вийшов на площу, зупинив таксі й поїхав у бібліотеку Леніна; звідти, з курилки, подзвонив по телефону й, не називаючи себе, обмежився лише розкотистим «добрий день», ледь змінивши голос, хрипкувато сказав:
— Моченов кульгає, самому ходити важко, нехай йому допомагають пересуватися, починаючи з сьогоднішнього дня, він з дачі вийде о шостій, добре було б його зустріти, все-таки фронтовий друг, хто йому допоможе, як не однополчани?!
Через півгодини по ланцюгу буде передано наказ Боса: «Поставити спостереження за Вареновим; прослідкувати всі його контакти; по можливості зробити фотографії тих, хто його топче; головне завдання — з’ясувати, чи не пасуть його служби».
А Хрінков у цей час сидів у читальному залі для наукових працівників за книжкою й робив виписки з «Історії соціального страхування в Росії» — хоч думав зараз про інше, про головне, про своє життя думав…
…Опинившись в Саблазі, пройшовши через знущальні побої, він відчув, як став кришитися його первісний стержень; упевненість у тому, що те, що сталося, — поганий сон, ось-ось кінчиться, не може таке тривати довго, змінилася відчаєм: життя програно, розтоптано, пішло за вітром.
Кепкування блатних, які легко перекинули кличку «фашист» з довбаних полонених, недобитих троцькістів та бухарінців на нього, вірного сталінця, який віддав життя боротьбі проти контрреволюції й прихованого в глибинну людську потаємність зрадництва, що іменується Кримінальним кодексом «шпигунство», підвело його до грані зламу: залізь на нари до пахана, підстав зад, і побої враз закінчаться, дозволять купувати у ларку печиво й маргарин — от і почнеться нормальне життя «зека». Що ж, це також треба пройти, за одного битого двох небитих дають.
Він замкнувся в собі, тримався, як міг, найдужче боявся призналися в тім, що народився в місті Глупові: конвоїри, для яких ще п’ять років тому він був богом, істиною в останній інстанції, тепер, посміхаючись, дивились, як його ганяли вурки, смішливо перемовлялися: «Катів народ метелить!», «Кому служив?» Він дедалі частіше чув у собі це запитання і дедалі більше переконувався у тому, що нікому тут служити не можна, крім хіба самому собі, бо всі зрадять за понюшку тютюну, як тільки відчують бодай найменшу для себе загрозу.