Таємниця Кутузовського проспекту

— Ну, згадуй, — дружелюбно налягав Хрінков; обличчя непроникливе, напружено зосереджене, очей не видно, приховують димчасті окуляри «ферарі» (кажуть, у країнах загниваючого капіталу такі двісті зелених коштують, страх подумати). — Вишкреби себе. В усьому самому собі признайся, зразу гора з плечей звалиться. Кожна людина таїть у собі щось таке, у чому їй страшно чи соромно признатись. Але це — дурість! Від неповаги до себе це відбувається, повір… Допомогти тобі? Поставити запитання? Підвести? Може, п’єш забагато? Це вбиває в людині душу, це непоправно… Похмільна людина, особливо та, що хоче вином страх заспокоїти, — знахідка для противника; такий і язиком меле, і розколюється в перший же момент, і підозріливий понад міру… В юра де пив?

— У Миколи.

— Він один був?

— Один, — очищаючись, з тягнучою готовністю, немов заворожено, рапортував Варенов.

— Що пили?

— Коньяк.

— Де купив?

— В «Арагві».

— Коли?

— Позавчора.

— Як потрапив туди?

— Приїхав повечеряти.

— З ким?

— Один.

— Хто обслуговував?

— Баба. Нова, я її не знаю.

— Яка на вид?

— Жирна.

— Скільки років? Прикмети?

— Років сорок, блондинка, очі чорні, родимка на лівій щоці.

— У якому залі сидів?

— У правому, ліворуч від оркестру.

— А до цього? Пив?

— Так. Друг зайшов…

— Він у зав’язці?

— Так.

— Як звати?

— Ви не знаєте.

— Назвеш — дізнаюсь.

— Вася Казанеленбаум.

Хрінков посміхнувся:

— Знаєш, як звучить найпоширеніше прізвище російського атеїста?

Варенов розслабився: Хрінков ставив запитання неквапливо, але якось зсередини вимогливо, не одводячи пильного важкого погляду, що завмер десь на його переніссі; насилу щось розірвав, те, що притягувало його до співрозмовника, й відкинувся (тільки не різко, вільно, а обережно, очікувально) на спинку стільця, відповів, одкашлявшись:

— Не знаю, Емілю Валерійовичу, звідки мені…

— Хрестоспоруденберг.

— Справді був такий? — Варенов щиро здивувався, з принадною довірою.

— Був, — усміхнувся Хрінков, — у нас усе можливо… По якій статті цей твій Вася проходив?

— Валюта.

— Більше з ним не зустрічайся. Валютників не тільки карний розшук пасе, а й Чека.

— Не міг же я табірного друга погнати, Емілю Валерійовичу…

— До речі, подавай на обмін квартири… І сиди на дачі, там просто рай, ми її не даремно купили, Ісай… І дівок викликай наших, перевірені, ні СНІДу, ні триперу, та й не стукачкп, тішся — донесхочу! Скажи-но мені, а після цього самого Хрестоспоруденберга ти відчув тривогу?

Варенов похитав головою:

— Ні, він тут ні при чому… Він мені нічого особливого не пропонував, не мацав, я відчув би… Мені після Людки, вночі, здалося, ніби мій вказівний палець гумову рукавичку порвав… Коли ми рукавички палили, я толком уваги не увернув, але уві сні наче кіно показали: стирчить палець з цього американського триклятого гондопа, стирчить, щоб мені воді не бачити…