Сімнадцять спалахів весни
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Штирлиц #8
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Сімнадцять спалахів весни». Краткое содержание книги:
Він уважно продумував кожну дрібницю: люди його професії завжди згорали на дрібницях. Саме аналізування дрібниць двічі рятувало його від провалу.
…Штірліц машинально подивився в дзеркальце і здивовано присвиснув: той «вандерер», що пристроївся за ним на Фрідріхштрасе, невідступно йшов слідом. Штірліц різко натиснув на педаль акселератора — «хорх» швидко рвонув з місця. Штірліц помчав на Александерплац, потім звернув до Бергштрасе, мимо кладовища вигулькнув на Ветераненштрасе, оглянувся й зрозумів: хвіст — якщо це був хвіст — відстав. Штірліц зробив ще одне контрольне коло: проїхав мимо свого улюбленого ресторанчика «Грубий Готліб» і тут — час у нього ще був — зупинився.
«Коли вони знов причепляться, — подумав він, — значить щось сталося. А що могло статися? Зараз сядемо, вип'ємо коньяку й подумаємо, що могло статися…»
Він дуже любив цей старовинний кабачок. Його називали «Грубий Готліб» тому, що хазяїн, зустрічаючи гостей, казав усім незалежно від рангів, чинів, від становища в суспільстві:
— Чого приперся, жирний кабан? Ще й молодицю з собою привів — нічого собі… Пивна бочка, туша старої корови, вим'я хворої жирафи, а не молодиця! Зразу видно, що дружина! Учора, бач, з гарненькою тварючкою приходив! Буду я тебе покривати, — пояснював він дружині гостя, — так я тебе й покриватиму, пес паршивий…
Згодом Штірліц став помічати, що найшанованіших клієнтів Готліб лаяв надто добірною лайкою: в цьому, мабуть, теж виявлялася повага навпаки…
Готліб зустрів Штірліца неуважно:
— Іди дудли пиво, лобуряко…
Штірліц потис йому руку, ткнув дві марки й сів біля дубового столика в кутку, за колоною, на якій було написано лайки мекленбурзьких рибалок — солоні і вкрай цинічні. Це найбільше подобалося підстаркуватим жінкам промисловців.
«Що могло статися? — все ще думав він, попиваючи свій коньяк. — Зв'язку я не жду — отже, тут провалу бути не може. Старі справи? Вони не можуть упоратися з новими — саботаж зростає, такого саботажу в Німеччині ще ніколи не було. Ервін… Стоп. А що, коли вони знайшли передавач?»
Штірліц витяг сигарети, і йому страшенно захотілося вдихнути тютюнового диму, тому він не став курити зовсім.
Йому захотілося зараз же поїхати до руїн будинку Ервіна й Кет.
«Я зробив головну помилку, — зрозумів він. — Я повинен був сам обшукати всі лікарні: а раптом їх поранено? Телефонам я даремно повірив… Це я зроблю зразу ж, як тільки поговорю з Борманом… Він повинен прийти до мене: коли на них тиснуть, вони стають демократичними. Вони бувають недоступними, коли їм добре, а якщо відчувають кінець, стають полохливими, добрими й демократичними. Зараз мені треба відкласти все, навіть Ервіна й Кет. Спершу я повинен домовитися з цим катом».
Він вийшов, сів за руль і не поспішаючи поїхав на Інваліденштрасе, до музею природознавства. Там до готелю «Нойе Тор» незабаром має приїхати Борман.
Він їхав повільно, раз по раз поглядаючи в дзеркальце: чорного «вандерера» ззаду не було.
«Може, це Шелленберг вирішив промацати мене перед операцією із Шлагом? — подумав він. — Теж, між іншим, резонне пояснення. А може, здають нерви?»
Він знов глянув у дзеркальце — ні, вулиця була безлюдна. Лише на тротуарах дітвора ганяла на роликах і дзвінко сміялась. До пошарпаних стін будинків тулилися черги: мабуть, люди чекали м'яса.
Штірліц залишив машину біля клініки «Шаріте» і через великий парк лікарні вийшов до музею. Тут було тихо й спокійно: анікогісінько на вулиці. Він навмисне вибрав саме це місце — тут усе видно як на долоні.
«А втім, вони могли посадити своїх людей у готелі. Якщо Борман сказав Гіммлерові, так і зроблять. А якщо ні, тоді його люди вештатимуться тут, коло входу, на тому боці, вдаючи наукових співробітників, не інакше…»
Штірліц сьогодні був у цивільному, він надів ще й свої димчасті окуляри у великій роговій оправі й низько на лоб насунув берет — так що здалеку впізнати його було важко. При вході в музей, у вестибюлі, стояв величезний малахіт з Уралу і аметист із Бразілії. Штірліц завжди довго стояв коло аметисту, але любувався він уральським самоцвітом.
Потім, не кваплячись, він пройшов через великий зал з вибитими шибками: там стояв макет дивовижного динозавра. Звідси він міг спостерігати за майданом перед музеєм і за готелем. Ні, все спокійно й тихо, навіть дуже спокійно й тихо. Штірліц був у музеї сам-один — зараз це, як кажуть, не грало йому на руку.
Він спинився біля цікавого експоната: тринадцять стадій розвитку черепа. Череп № 8 — павіан, № 9 — гібон, № 10 — орангутанг, № 11 —горила, № 12 — шимпанзе, № 13 — людина.