Сімнадцять спалахів весни
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Штирлиц #8
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Сімнадцять спалахів весни». Краткое содержание книги:
Якось уночі Гетц спитав її: «Тобі з ним було краще?» Вона тихо засміялась і, обійнявши його, сказала: «Що ти, коханий… Він умів тільки гарно говорити…»
Після звільнення Плейшнер, не заїжджаючи в Кіль, поїхав до Берліна. Брат, який мав зв'язок із Штірліцом, допоміг йому влаштуватися в музей «Пергамон». Тут він працював у відділі Стародавньої Греції. Саме тут Штірліц, як правило, призначав зустрічі своїм агентам, тому досить часто, звільнившись, він заходив до Плейшнера, і вони бродили по просторих порожніх залах величних «Пергамону» й «Бодо». Плейшнер уже знав, що Штірліц неодмінно довго любуватиметься скульптурою «Хлопчик, що виймає скабку»; він знав, що Штірліц кілька разів обійде навколо скульптурного портрета Цезаря — з чорного каменю, з білими, застиглими, несамовитими очима, зробленими з прозорого мінералу. Професор так організував маршрут їхніх прогулянок по залах, щоб Штірліц мав імогу затриматися біля античних масок: трагізму, сміху, розуму. Правда, професор не міг знати, що Штірліц, повертаючись додому, довго стояв перед дзеркалом у ванній, тренуючи обличчя, немов актор. Розвідникові, вважав Штірліц, треба вчитися управляти обличчям. Древні володіли цим мистецтвом досконало…
Якось Штірліц попросив у професора ключ від скляного ящика, В якому зберігалися бронзові статуетки з острова Самос.
— Мені здається, — сказав він тоді, — що коли я доторкнусь до цієї святині, зразу ж звершиться якесь чудо, і я стану іншим, у мене ввійде частина спокійної мудрості древніх.
Професор приніс Штірліцу ключ, і Штірліц зробив для себе зліпок. Тут, під статуеткою жінки, він організував тайник.
Він любив розмовляти з професором. Штірліц говорив:
— Мистецтво греків при всій своїй талановитості аж надто пластичне і в якійсь мірі жіночне. Римляни значно суворіші. Мабуть, тому вони ближчі до німців. Греків бентежить загальний абрис, а римляни — діти логічної завершеності, звідси й пристрасть до відточеності деталей. Подивіться, наприклад, портрет Марка Аврелія. Він герой, він об'єкт для наслідування, в нього мусять гратися діти.
— Деталі одягу, точність вирішення торса справді чудові, — несміливо заперечував Плейшнер. Після табору він розучився сперечатися, в ньому жила постійна сторожка незгода, і більше нічого. Раніше він лютився і знищував опонента. Тепер він обережно лише висував контрдоводи. — Але подивіться уважно на його обличчя. Яку думку несе в собі Аврелій? Він без думки, він пам'ятник своїй величі. Якщо ви уважно подивитесь на мистецтво Франції кінця вісімнадцятого століття, ви зможете впевнитися, що Греція перекочувала до Парижа, велика Еллада прийшла до вільнодумців…
Якось Плейшнер затримав Штірліца біля фресок «людинозвірів»: голова людини, а торс лютого вепра.
— Як вам це? — спитав Плейшнер.
Штірліц подумав: «Схоже на сьогоднішніх німців, перетворених у тупе, покірне, дике стадо». Він нічого не відповів Плейшнерові й відбувся якимись «соціальними» звуками — так він називав «м-так», «справді», «ай-яй-яй», коли мовчати було небажано, але й відповідати прямо неможливо.
Проходячи через порожні зали «Пергамону», Штірліц часто запитував себе: «Чому ж люди, творці цього великого мистецтва, по-варварському ставилися до своїх геніїв? Чому вони руйнували, й палили, і кидали на землю скульптури? Чому вони були такі бездушні до таланту своїх скульпторів і художників? Чому нам доводиться збирати чудом залишені крихти, і по цих крихтах вчити наше потомство прекрасного? Чому древні так нерозумно віддавали своїх живих богів на заклання варварам?»
Штірліц допив свій грог і запалив погаслу сигарету. «Чому я так довго згадував Плейшнера? Тільки тому, що мені не вистачає його брата? Чи я висуваю нову версію зв'язку? — Він усміхнувся: — По-моєму, я почав хитрувати навіть з самим собою. «З ким протекли його боріння? З самим собою, з самим собою…» Так, здається, у Пастернака?»
— Гер обер! — покликав він кельнера. — Я йду, рахунок, будь ласка…
Про цю людину ніхто нічого не знав. Він зрідка з'являвся в кадрах кінохроніки і ще рідше на фотографіях коло фюрера. Невеликий на зріст, крутоголовий, зі шрамом на щоці, він намагався ховатися за спини сусідів, коли фотографи клацали затворами своїх камер.
Говорили, що в 1924 році він просидів чотирнадцять місяців у тюрмі за політичне вбивство. Ніхто толком не знав його до того дня, поки Гесс не полетів в Англію. Гіммлер дістав наказ фюрера навести порядок у «цьому паршивому бардаку». Так фюрер назвав партійну канцелярію, шефом якої був Гесс — єдиний серед членів партії, котрий називав фюрера на ім'я й на «ти». За ніч люди Гіммлера провели більше як сімсот арештів. Заарештували близьких співробітників Гесса, арешт не торкнувся лише найближчого помічника шефа партійної канцелярії — його першого заступника Мартіна Бормана. Більше того, він якоюсь мірою направляв руку Гіммлера: нін рятував потрібних йому людей від арешту, а непотрібних, навпаки, відправляв у табори.