Сімнадцять спалахів весни
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Штирлиц #8
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Сімнадцять спалахів весни». Краткое содержание книги:
Штірліц довго сидів за чаркою коньяку, зайшовши у «Вайнштюбе». Тут було тихо, і ніхто не заважав йому думати.
«Один Шлаг — це і багато і мало. Мені потрібна страховка. Хто? — думав Штірліц. — Хто ж?»
Він закурив, поклав сигарету в попільничку й стиснув пальцями склянку з гарячим грогом. «Звідки в них стільки вина? Єдине, що продається без карток, — вино й коньяк. А втім, від німців можна ждати чого завгодно, тільки одне їм не загрожує — спиватися вони не вміють. Так, мені потрібна людина, яка ненавидить цю банду. І яка може бути не просто зв'язковим. Мені потрібна особистість…»
Така людина у Штірліца була. Головний лікар госпіталю імені Коха Плейшнер допомагав Штірліцу з тридцять дев'ятого року Антифашист, що ненавидів гітлерівців, він був напрочуд сміливий і витриманий. Штірліц іноді не міг зрозуміти, звідки в цього прекрасного лікаря, вченого, інтелектуала стільки лютої, мовчазної ненависті до нацистського режиму. Коли він говорив про фюрера, обличчя його ставало схожим на маску. Гуго Плейшнер кілька разів проводив спільно з Штірліцом чудові операції: вони врятували від провалу групу радянської розвідки в сорок першому році, вони роздобули надзвичайно секретні матеріали про підготовку наступу в Криму, і Плейшнер переправив їх у Москву, одержавши дозвіл гестапо на виїзд до Швеції, щоб читати лекції в університеті.
Він помер раптово півроку тому від паралічу серця. Його старший брат, професор Плейшнер, у минулому проректор Кільського університету, після превентивного ув'язнення в концтаборі Дахау повернувся додому тихим, мовчазним, із застиглою на губах покірною усмішкою. Дружина покинула його незабаром після арешту — родичі наполягли на цьому: її молодший брат дістав призначення радника з економічних питань у посольство рейху в Іспанії. Молодого чоловіка вважали перспективним, до нього прихильно ставились і в міністерстві закордонних справ, і в апараті НСДАП, тому сімейна рада поставила перед фрау Плейшнер дилему: або відмежуватися від ворога держави, свого чоловіка, або, коли їй дорожчі власні, егоїстичні інтереси, її піддадуть сімейному суду, і всі родичі публічно, через пресу, оголосять про повний з нею розрив.
Фрау Плейшнер була молодша за професора на десять років: їй було сорок два. Вона любила чоловіка: вони разом мандрували по Африці й Азії, там професор робив розкопки, виїжджаючи на літо в експедиції з археологами з берлінського музею «Пергамон». Вона спочатку відмовилась відмежуватись від чоловіка і багато хто з її сімейного клану — це були люди, зв'язані протягом останніх ста років з текстильною торгівлею, — зажадав відкритого з нею розриву. Однак Франц фон Енс, молодший брат фрау Плейшнер, умовив родичів не робити цього публічного скандалу. «Все одно, — пояснив він, — цим скористаються наші вороги. В заздрості немає міри, і мені ще цей скандал відгукнеться. Ні, краще все робити тихо й акуратно».
Він привів до фрау Плейшнер свого приятеля з клубу яхтсменів.
Тридцятилітнього красеня звали Гетц. Над ним кепкували: «Гетц не Берліхінген». Він був дуже вродливий і такий же дурний. Франц знав: він живе на утриманні пристаркуватих жінок. Утрьох вони посиділи в маленькому ресторані, і, стежачи за тим, як поводився Гетц, Франц фон Енс заспокоївся. Хоч він і дурний, але партію свою вів точно, за встановленими штампами, а коли вже штампи є, треба тільки їх удосконалювати.
Гетц був мовчазний, похмурий і могутній. Він розповів кілька смішних анекдотів. Потім досить стримано запросив фрау Плейшнер потанцювати. Стежачи за ними, Франц погордливо й самовдоволено мружився: сестра тихо сміялась, а Гетц, пригортаючись до неї все тісніше та ближче, щось шепотів їй на вухо.
Через два дні Гетц переїхав у квартиру професора. Він пожив там з тиждень — до першої поліцейської перевірки. Фрау Плейшнер прийшла до брата в сльозах: «Поверни мені його, це жахливо, що ми не разом». На другий день вона подала прохання про розлучення з чоловіком. Це зламало професора: він вважав, що дружина — його перший однодумець. Терплячи муки в таборі, він гадав, що рятує цим її чесність і свободу мислити так, як їй хочеться.