Капітан космічного плавання
- Автор: Кацай Олексій
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Капітан космічного плавання». Краткое содержание книги:
Намагаючись відірватися від погоні, земляни випадково виходять за межі Сонячної системи і опиняються на планеті Пірр, яка дивним чином нагадує певний варіант розвитку світу, описаного Гаррі Гаррісоном в повісті «Неприборкана планета». Саме тут блукальців наздоганяють їхні переслідувачі, рятуючись від яких і водночас рятуючи піррянина Нксу, земляни втікають до іншої зірки.
Але знову й знову затяті нападники відшукують їхній апарат. Тікаючи від них, випробуючи безліч пригод на різних планетах та остаточно заблукавши у Всесвіті, земляни, врешті решт, втрапляють до світу, біля якого Ігор Норильцєв гине, захищаючи своїх супутників, а бомжиха Рибачка Сонька виявляється не зовсім бомжихою…
— Ну, чуєш про що тебе запитують!?
— Ми… Вони… Ми мали припинити одвічний розбрат людей і мавп… Збалансувати… Не рвати кіл… Он опісля війни останньої… Мутували ми… Мутував кнопл… У наркотик… Він сприяв… Лише ми мали відокремитись… Аби контролювати…
— Я тут річ одну згадав, — кахикнув Норильцєв. Чи то від чаду навколишнього кахикнув, чи то від невпевненості. — В Інтернеті колись надибав. Писали, що, мовляв, якісь вчені довели, що віра в надприродне загалом та Бога зокрема заснована на хімічних реакціях, які відбуваються в організмі. В мозку, тобто. На Сорорі, здається, ця хімія…
— Мене більш цікавить, чому вони цю Віру, Любов цю, цю хімію релігійну, врешті решт, на щорічне святкове та масове вбивство перевели? Адже щорічне, виродку?
— Природну агресивність… Мавпи та людини агресивність… Подолати просто неможливо. Їм…
- Їм пару треба випускати, — похмуро зауважила Такаманохара. — Вирішення демографічних проблем до того ж…
— А опудала? А шкіри???
— Будь-яка істота має обов‘язково вірити, що безсмертний дух колись та повернеться в її смертне тіло, — неочікуване твердим голосом мовила „снігова людина”.
— В ілюзії, тобто, вона має вірити?
— Будь-яка віра, це — ілюзія. Навіть віра в самого себе, — ще похмуріше кинула Такаманохара.
Кременчук згадав усі свої сумніви і вже хотів було вголос погодитись з японкою, але в цей час танкетка рвучко загальмувала, намагаючись тим самим хоч трохи пом‘якшити удар об якусь скошену площину, що раптом випірнула просто з чадного диму. Але, навіть порівняно м‘який удар сприяв тому, що усі пасажири, які обліпили незграбну машину, посипалися з неї на колючу стерню. А над ними в цей час пекучий вітер проніс таке клуб‘я чаду, що усі важко закашлялись, не дивлячись на всі свої пов‘язки. Та й майже висохли ті до того ж. Кременчук поліз було у пазуху, де сховав флягу з водою, але його зупинив зчавлений Соньчин голос.
— Ось, чорт! — видихнула вона. — Відчувала ж, що апарат десь поряд, але не зорієнтувалась!
Перекособочена танкетка ще рипуче погойдувалась від удару об борт „летючої тарілки”.
— Нкса де? — спитав Богдан у димного простору.
Норильцєв виринув з нього й мовчки здійняв над головою непритомне тіло. Вчадив таки, мабуть, хлопець. Безлицього ніде видно не було.
— А де?!.. — сіпнувся було Кременчук, відчуваючи, що під картузом в нього розпочинає тліти волосся.
— Та чорт з ним! — зрозуміла його Сонька. Це тільки він не розумів, що її оголеному тілу приходиться найважче в цій вогненній ситуації. Що ж, вона, звісно, не Корнелія. — Чорт з ним! — повторила. — Здимів десь. Нехай біжить, туди йому й дорога. А нам до апарату, до апарату треба! Спечемось же тут, хлопці!
Зауваження було дуже слушне і вже за декілька хвилин, намагаючись не торкатися розпеченого металу обшивки, земляни ввалювалися в шлюзову камеру, зриваючи пов‘язки та хапаючи ротом прохолодне синтезоване повітря їхньої „летючої тарілки”. Богдан відчув навіть миттєву жалість до Безлицього, який зараз з власної дурості гасає десь обпожеженим степом. Але, от вже дійсно, чорт з ним, з Безлицим отим, а ось Корнелія…
— Сонько, — вигукнув Богдан, коли вони буквально вповзли до центральної рубки, — Ігорю, здіймайте апарат і давайте до вежі. Дівчині ж допомогти треба!..
Такаманохара хотіла щось зауважити, але осіклася, наштрикнувшись поглядом на почервонілі очі капітана. Чи то від диму ядучого почервонілі, чи то від спеки неможливої, чи то ще від чогось. Мовчки, лише тихесенько скрегочучи зубами й тамуючи біль від доторків до обпеченої шкіри, Сонька натягнула тільняшку й знехотя підійшла до пульту. Кожен рух давався їй важко, але вона намагалася цього не показувати. Гоноровитою була Рибачка Соня. З характером.
Апарат випірнув з диму, наче корок з пляшки шампанського. І за швидкістю, і за кольором. Картина внизу була ще та. Щільна чорна завіса тягнулась до ще бурштинових обріїв і від цього контрасту панорама довкіл набувала зловісного вигляду. Наче з-під строкатої машкари зненацька вигулькнув її моторошний зміст. І ось-ось мало відбутись щось жахливе.
Саме тому, коли „тарілка” важко здригнулась, на мить призупинилась, а потім загойдалась і пішла шкереберть, Богдан навіть не здивувався. Щось мало трапитись і воно трапилось. А ось перелякатися він не встиг, бо Сонька, однією рукою намагаючись втриматись за спинку свого крісла, іншою ляпала по сенсорах, вирівнюючи апарат і спрямовуючи його вниз, просто в смоляні клуби диму.
— Куди-и-и!?! — загорлав Кременчук. — Розіб‘ємось!!!
Норильцєв з нажаханим обличчям вберігав від ударів в‘яле тільце Нкси.
Сонька ж нічого не відповіла капітанові, лише метельнула головою вгору, до верхнього ілюмінатору. І в останню мить перед тим, як той затягнувся непроникною імлою, Богдан встиг помітити в жовтавому небі… лиховісний чорний трикутник. От, гаддя! Видерлись таки з астероїдного кільця! А він вже якось і забув про них.
От дивні переслідувачі, щоправда, про них не забули. Бо лишень „тарілка” знову спробувала вигулькнути з димової завіси, як синявий промінь розкраяв повітря буквально в декількох метрах з боку від неї. Сонька знову пірнула в антрацитове димовище і спрямувала апарат по широкій дузі, аби заплутати лихих нападників і вигулькнути до відкритого простору в зовсім неочікуваному місці.
Задумка була непогана, але не дозволяла землянам впритул наблизитись до вежі, біля якої відважна Корнелія билась з цілою купою клятих Без… З неандертальцями отими недоробленими билась.
— Слухай, Сонько, там же Кор… — розпочав було Кременчук, але осікся, наштрикнувшись на розлючений погляд Такаманохари.
— Переб‘ється Корнелія твоя! Вона тепер і без нашої допомоги тут лад наведе, а ми…
І, зиркнувши на Зоребора, який і досі притискав до грудей безпомічного Нксу, Сонька вертикально, свічкою, спрямувала апарат в нудотно-жовте небо. Тепер вони вигулькнули з димової завіси вже не як корок, а як снаряд з гармати, що надало їм декілька дорогоцінних хвилин, допоки „чорні комбінезони” розібралися в ситуації.
За ці хвилини Богдан встиг здивуватись тому, з якою швидкістю розповсюджується степова пожежа, що буяла, здається, вже на півконтинента. Певною мірою, дим і полум‘я вже майже доповзали до опуклого обрію, до якого линув і апарат, занурюючись в зеленкувату синяву вишини. Втім, спокійно долинути до нього він не спромігся. Бо знову щось величезне пружньо гойднуло „тарілку” і вона закрутилась навколо вертикальної осі, вивалюючись на занизьку для старту орбіту. Вкриту, втім, цятками брил колись вщент потрощеного супутника планети.
Вони зростали попереду, зменшувались позаду, миготіли ліворуч і праворуч, апарат кидало з боку в бік і ставало зрозумілим, що їхній рейд, врешті решт, має закінчитись дуже сумно. Обов‘язково має. Мабуть, так і сталось би, якби від чергового дотичного удару темно-блакитного променя „тарілка” не розпочала б набирати скажених обертів, буквально вгвинчуючись в зоряний простір. Цей простір крутився швидше, швидше, перетворюючи уламки брил та колючі зірки на величезні концентричні кола, що перекреслювали екрани і зливалися, зливалися поміж собою для того, аби, врешті решт, вибухнути міріадами мерехтливих вогників. А потім знову настала темрява кольору почорнілого старовинного срібла.
IV. Арканар
Наче якірний ланцюг, рипіла, співчуваючи самій собі, помаранчева планета.