Янголятко в кутих черевиках. Книга перша
- Автор: Ворзельська Генечка
- Серия: Янголятко в кутих черевиках #1
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-45-0
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Янголятко в кутих черевиках. Книга перша». Краткое содержание книги:
Здавалося, неможливо вигадати щось нове. Все вже вигадано, всі жанри випробувані, й письменники переписують одне одного. Проте авторка сміливо кидає виклик усім канонам, усім грандам, а заразом і читачам. Бо тільки такі твори можна оцінювати за великим рахунком. Бо тільки такі книжки мають шанс стати культовими.
Про що ця книжка? Про війну, про смерть, про кохання. Про нас із вами.
Можливо, це літературний комікс, а може — новий світ.
Але у будь-якому разі гарантуємо вам силу-силенну вражень. А чого іще вимагати від гарної книги?
«За відсутністю доказів».
— То нехай покажуть.
Кожен із них витягне пістолета. Важкого, блискучого, з гербом на руків’ї, з потертим за довгі роки курком. Єдиного супутника старості. Сидячи біля незаштореного вікна, взяти його в руку. Згадати, як ти був Богом для тридцяти убитих тобою людей. Уже несила його підняти. І, відчувши холод металу, сказати:
— Так. Це було непогано.
— І вони зможуть?
— Зможуть.
— Що ж.
Дві машини з Дикими Псами, зупинені трьома машинами Власників Пістолетів, найнятих за наказом Китів.
Нічне місто. Десь там угорі спалахи реклами та цілковита темрява тут, на вулиці затягнутих у ґрати магазинів. У чорних вітринах лише блиск кістяних очей манекенів.
Сліпучі фари і темні тіні за ним.
— Вам привіт від Китів.
— Угу.
— БАХ!!!
Пістолет у руці. Сніп вогню.
— ТРА-ТА-ТА!!!
Автомат із круглим диском.
— С-С-С-С!
Блискуча куля.
— БАХ!
— БАХ!
— ТРА-ТА-ТА!
— ДЗ-З-ЗЕНЬ!
Скло розлетілося.
— БАХ!
Упав на капот.
— Тра-та-та!
Пси не пригинаються.
— О-О-О!
Упав на спину і за мить злився з пітьмою.
— БАХ!
— ТРА-ТА-ТА!
Довга автоматна черга вдарила й відкинула, притиснувши до землі.
— ДЗ-З-З-З-ЗЕНЬК!!!
Куля пішла рикошетом.
— ТРА-ТА-ТА!
Черга збила дзеркало, перетявши груди.
— БАХ!
Дикий Пес зморщився від кулі в плечі й мимохіть похитнувся назад.
— ТРА-ТА-ТА!
— КЛАЦ! ЩЧЕК! ДЖАК!
Поміняти круглий диск і пересмикнути затвор.
— ДЗЕНЬК!
Упала пуста обойма.
— БАХ!
— ТРА-ТА-ТА!
Відразу трьох відкинуло назад. Падіння. Удар об асфальт.
— Тра-та-та-та!!!
Майже миттєва смерть.
А потім тиша. Тільки звук гільзи, що покотилась і вдарилася об край тротуару.
І на безлюдній вулиці три машини мертвих людей. Вони загинули, виконуючи наказ Китів, і лежать тепер чорними тінями, нерозрізненою купою ганчір’я.
Робітник зі Складу просто сидів і просто слухав приймач у конторці за вкритим пилюкою склом. Паперові тарілочки вечері, паперова філіжанка з чаєм. Стосики паперів та книг на полицях довкола.
Сховатися тут від усього світу. Виходити на вулицю, підіймаючи комір. Поспішати. Ні на кого не дивитися, і ці сорок хвилин на вулиці вважати, що нікого довкола немає і тебе теж не існує.
Завернути до крамнички, купити щось — і додому. А там відразу увімкнути приймач і не вимикати його. Спати під шум радіохвиль. Слухати якусь постановку та прокидатися від музики. А прокинувшись, повернутися на Склад, де час зупинився і де прожив усе своє життя.
Він просто сидів, чоловік, що прожив все життя на Складі. Один, під єдиною лампою. А там, за склом, темрява.
І раптом звук:
— ДЖОНГ!
Він озирнувся й побачив тільки висунуті з темряви ріжечки шухляд. Підвівся.
А потім свист. Неголосний, але явним повтором знайомого:
— З, з, з, с…
— Хто тут? — запитав він.
— А хто тут?
І знову свист.
Він упізнав — сінема-пісенька. Дівчина, що фарбувала ґанок. Фарба на щічці. Квіти в зеленій траві. Незграбне і товсте цуценя. Картинка відразу погасла, зоставивши самий лише страх.
— Хто тут?
— С-с-с, с-с, с-с.
Він підвівся і, все ще дивлячись у темряву, підійшов до стіни та натиснув на вимикачі. П’ять щигликів, три десятки ламп освітили склад. І п’ять Диких Псів стояли майже поряд із ним. Там за запиленим вікном, за написом на склі:
П’ять Диких Псів приготувались змести автоматними чергами скло поміж них.
Він упав за мить до пострілів, прямо під водоспад скла, що засипало його.
— Не треба!!!
— Підіймайся, — сказав Дикий Пес.
— Ви вб’єте мене!
— Підіймайся.
Хрускіт кроків по склу, пальці вп’ялись у плече і змусили його підвестися, але відпустили, щойно він став на коліна та почав благати:
— Не треба. Відпустіть мене, благаю вас, — маленька людина за п’ять хвилин перед смертю на великому Складі, у малюсінькій цяточці на карті Великого Міста.
Йому доводилося думати про смерть. Спочатку він боявся її. Потім, раптом почувши вуличного проповідника, уявив собі чарівні сади над білими хмарами і навіть посміхався, думаючи про те, що там усі його мрії стануть дійсністю.
Але зараз, коли чорний тунель відкрився перед ним і повільно обертався перед очима, він бачив, що там лише тьма. Він боявся йти туди і прохав: