Янголятко в кутих черевиках. Книга перша
- Автор: Ворзельська Генечка
- Серия: Янголятко в кутих черевиках #1
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-45-0
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Янголятко в кутих черевиках. Книга перша». Краткое содержание книги:
Здавалося, неможливо вигадати щось нове. Все вже вигадано, всі жанри випробувані, й письменники переписують одне одного. Проте авторка сміливо кидає виклик усім канонам, усім грандам, а заразом і читачам. Бо тільки такі твори можна оцінювати за великим рахунком. Бо тільки такі книжки мають шанс стати культовими.
Про що ця книжка? Про війну, про смерть, про кохання. Про нас із вами.
Можливо, це літературний комікс, а може — новий світ.
Але у будь-якому разі гарантуємо вам силу-силенну вражень. А чого іще вимагати від гарної книги?
— Ти стаєш старим і нікому не буде до тебе діла. Ти поки ще не знаєш про це, але неминуче стаєш старим, негарним, нікому не потрібним і дуже хворим.
У них був цілий поверх занедбаної вежі.
Вони жили там і надавали притулок усім, хто не хотів афішувати місце свого перебування.
Тепер тут жили Дикі Пси, зовсім не злі квартиранти. Прийти, перемінити сорочку, поспати. Зібратися в холі біля ліфта, випити в барі та мовчки вислухати розповідь однієї з п’яти стареньких, що наливають рідкий вогонь у твою чарку:
— Тоді був сонячний день. Ми поїхали з ним за місто. Грала музика. Діаманти в траві. Безліч метеликів. Я запам’ятала одного з багряними крильми. Я приготувала цілий кошик бутербродів, і ми їли їх. А потім, коли сонце сідало… Ой, який це був захід… Він тоді подарував мені цю обручку. І сказав… Адже він кохав мене. І якби не загинув тоді, в тих окопах, молодим офіцером, то взяв би мене за себе.
Усі герої їхніх оповідань загинули. А як же іще пояснити те, що вони, колись безперечно вродливі, змушені були залишитися тут?
Дикі Пси слухали їх. Слухали й кивали. Адже старенькі в яскравих сукнях та полинялих хутрах знали, що можуть говорити лише тоді, коли чарка слухача повна. Знали, а тому пильнували за тим.
А тепер, як за старих, Старих Славних Часів їхні чоловіки готувалися воювати.
— Як колись! — сказала одна Стара.
— Як колись! — так само захоплено кивнула друга, котра за стільки років стала їй сестрою.
Вони мовчки чекали неминучої стрілянини, вони осмикували пера боа, і їхні голоси тремтіли:
— Адже ви дасте їм жару.
І Похмурий Пес, потішаючись із їхньої нетерплячки, криво посміхався:
— Дамо. Звісно ж, дамо їм.
Ж-ж-ж-ж-ж-ж-ж-жааа наближалося. Ліфт підіймався вгору.
— Цить, — сказав Дикий Пес.
Одна бабуся навіть затулила рота долонею.
— Ж-ж-ж-ж-ж-ж-ж-жа-а-а… Грах!
Ліфт завмер, і його двері відчинилися.
— Давай!
— Тра-та-та-та-та-та-та-та! — відразу десяток автоматних стволів, перетворюючи машину в ліфті на уламки металу, гуми, скла. Із шипінням прострілених шин, з парою пробитого радіатора. З глухими ударами куль в уже мертву плоть.
— Усе!
— Ш — ш-ш-ш-ш-ш-ш…
Чекати, доки розвіється пара.
— Ви їх убили? — пошепки, дивлячись у вічі, запитала Стара.
— Авжеж, — одказав їй Дикий Пес із родимцем на обличчі.
— Можна мені подивитися?
— Так.
Стара пішла до машини, стала навшпиньки й заглянула в неї.
— Але тут нікого немає!
— Як це просто, — сказав Вовк, дивлячись на спини Псів.
Тоді я покликала:
— Агов! Ми прийшли.
— Бах! Бах! Бах! Бах!
Я теж вистрелила кілька разів:
— Пах! Пах!
Не даремно ж я прийшла сюди?
— Налий мені, — сказав Вовк до Старої, коли всі Дикі Пси були мертві.
— У нас тільки прозорий вогонь, — сказала баба, що встигла закохатися в нього.
Вони всі зібралися за прилавком, усі п’ять старих ловлять зелене світло його очей.
— І мені теж, — сказала я.
— А ви, юна пістолетнице, ще занадто молоді.
— Я зроблю ковток? — спитала я і взяла чарку Вовка.
— Так-так.
— Ви були прекрасні, — сказала Стара.
Вовк невдоволено кривився.
— Я знала одного чоловіка, він був такий, як оце ви. Бачите цю обручку? То він мені подарував її. Який він був пістолетник! Який стрілець! Він загинув, там, у перестрілці на даху вежі. А інакше…
— Тобі не сподобалося? — запитала я.
— Дикі Пси, — сказав Вовк. — Відчуття таке, наче вбиваєш безпритульних собак у клітці.
— І тобі це не подобається?
— Байдуже, — Вовк випив, кивнув на: «Налити вам?» — і спитав у мене: — Скільки там іще?
Я образилась. Адже я оберігала його, а він подумав, що я його обдурила. Він хотів убивати, а вийшло, що я змусила його стріляти у власну тінь.
— Налий мені, — цього разу Стара поставила переді мною чарку, я випила, вийшла в центр заваленого Дикими Псами холу та заплющила очі.
— У машині ані душі! — сказала Стара.
І перш ніж Вовк вистрелив, Дикий Пес із Золотими Зубами впав, прикриваючись столом.
Тепер йому було веселіше — десять живих псів, і він лежить серед них за канапою, що впала на прострелені ніжки.
Посіріло від диму.
Я вилізла на прилавок і сіла, закинувши ніжку на ніжку… Чи немає зморшок на панчохах?…витягла портсигар. Усі п’ять самотніх Старих стояли поряд зі мною і спостерігали за перестрілкою.