Янголятко в кутих черевиках. Книга перша
- Автор: Ворзельська Генечка
- Серия: Янголятко в кутих черевиках #1
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-45-0
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Янголятко в кутих черевиках. Книга перша». Краткое содержание книги:
Здавалося, неможливо вигадати щось нове. Все вже вигадано, всі жанри випробувані, й письменники переписують одне одного. Проте авторка сміливо кидає виклик усім канонам, усім грандам, а заразом і читачам. Бо тільки такі твори можна оцінювати за великим рахунком. Бо тільки такі книжки мають шанс стати культовими.
Про що ця книжка? Про війну, про смерть, про кохання. Про нас із вами.
Можливо, це літературний комікс, а може — новий світ.
Але у будь-якому разі гарантуємо вам силу-силенну вражень. А чого іще вимагати від гарної книги?
— Агов, — покликала я.
Але їм було не до мене. Я перехилилася за прилавок, узяла запальничку, прикурила і теж почала дивитися, як Вовк намагається вбити десятьох живих псів, готових його роздерти.
З чоловіками так завжди. Ти хочеш як краще, а вони вважають, що ти ображаєш їх.
Я загасила цигарку об прилавок і розбудила Дикого Пса — він спав в одній із кімнат вежі, переобладнаної з Будинку Любові на будинок Дешевого Сну.
Він прокинувся, понюхав повітря і підвівся, щоб узяти автомат та відчинити двері.
Без сорочки, він вийде з темного коридору позаду Вовка, кіпне його черевиком. І коли Вовк перекинеться на спину та спробує вбити його, ударить прикладом в обличчя.
Вовк прив’язаний до стільця. Кров юшить по його обличчю.
— Де вона? — запитає Дикий Пес і, кинувши піджак, знову вдарить його.
— Не знаю, — відповість Вовк.
— Ти все розкажеш.
Ще удар.
— Де вона?
— Вони уб’ють його, — зітхне одна Стара.
— А шкода, — скаже друга. — Адже він такий красень.
Я побачу шахту ліфта з тілами вбитих Псами на дні, уявлю, як вони потягнуть до неї Вовка і скинуть його вниз. Я хитну головою. Вовк скривдив мене, але не настільки, щоб загинути саме так.
— Бах! Бах! Бах! — поки ще в повітря.
— Іменем правосуддя! — накажуть кримінальні міліціонери, обступаючи Диких Псів, що не чекали на них. — Відпустіть його! Ви заарештовані!
Пес-Песище Зламаний Носище. Ну, який же він пес порівняно з Дикими Псами?
Цуцик. Ось ким він тепер буде.
Цуцик у розсупоненій краватці, з руками в кишенях пальта, пройде порожнім складом довкола п’яти вже обведених крейдою та сфотографованих Диких Псів.
— Як це було?
— Вони з’явилися, — сказав Робітник зі Складу. — Убили їх і врятували мене.
— А де поділися потім?
— Виїхали, я не знаю куди. Чоловік і дівчина… Він — мовчазний, вона — ніби…
— Янгол? — підкаже Залізний Чоловік.
— Так, — скаже він.
— Крихітка, — здогадається Пес Зламаний Ніс.
— І Вовк, — кивне Залізний Чоловік.
— Поїдемо?
— Поїдемо.
Аби встигнути вчасно та врятувати нас.
Я рада Цуцикові, я рада Залізному Чоловікові, і я ображена на Вовка, але ж не настільки, щоб так принижувати його.
— Усе могло бути й так, — скажу я йому.
А коли до нас увірвуться кримінальні міліціонери:
— Іменем правосуддя! — і все таке. — Бах! Бах!
Усі Дикі Пси будуть уже мертві.
Нехай усе ж таки Вовк уб’є їх.
— М-да, — побачивши їх, скаже Пес.
— І скільки тепер? — запитає Залізний Чоловік.
— Уже п’ятнадцять, — скажу я.
— Досить, як на один день.
Адже то була їхня робота: обводити тіла крейдою, допитувати Старих, обшукувати вежу і знаходити в ній забитих Дикими Псами людей. Багато людей.
Але казати мені:
— Їдь додому…
— …
— Як хочете.
Я ображуся на них на всіх і піду до ліфта, навіть не глянувши ані на Пса, ані на Вовка, ані на чоловіка із залізним серцем.
Я поїду додому, і Сім Диких Псів чекатимуть на мене там.
Нехай Вовкові, Псові та Залізній Залізяці буде гірше.
Троє Псів чекатимуть на мене під моєю вежею. А четверо — розчинивши двері, там, нагорі.
Тепер ми подивимося, що вони робитимуть.
«Досить, як на один день».
«їдь додому».
Я вийшла з таксі, підійшла до вежі й гукнула:
— Я тут.
І з трьох різних боків до мене рушили відразу три Дикі Пси.
— Бах! — одного уб'є Вовк, що поїхав слідом за мною.
— Пробач, — скаже він.
— Бах! — другого уб’є мій улюблений Цуцик.
— Крихітко, — він посміхнеться. — Адже я зовсім не мав на увазі…
— Ба-ба-бах! — і навіть Залізний Чоловік сяйне металом своєї посмішки.
— Тепер їх уже вісімнадцять. То як, ти пробачаєш нам?
— Звісно, — тішусь я. — Поїдемо до мене. Я почастую вас чимось дуже смачним.
А ще я скажу:
— Знайомтеся. Це — Чоловік в Окулярах.
І, впустивши свої креслення, він простягне їм руку та запитає:
— Як ви сказали? Вовк?
Я познайомлюся з ним, коли Вовк, Цуцик і його друг із заліза убиватимуть Диких Псів.
Я стоятиму, а Чоловік в Окулярах випадково мене штовхне й упустить усі свої креслення.
Ми поглянемо одне одному у вічі, і я побачу, який він милий. Милий, симпатичний і добрий.
Я побачу в них наше життя. Я побачу в них наш будинок і все, що нас чекатиме. Себе на його плечі. Себе з великим животом. Його розпатланого, після безсонної ночі за своїми паперами. Він прийде і скаже мені: