Янголятко в кутих черевиках. Книга перша
- Автор: Ворзельська Генечка
- Серия: Янголятко в кутих черевиках #1
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-45-0
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Янголятко в кутих черевиках. Книга перша». Краткое содержание книги:
Здавалося, неможливо вигадати щось нове. Все вже вигадано, всі жанри випробувані, й письменники переписують одне одного. Проте авторка сміливо кидає виклик усім канонам, усім грандам, а заразом і читачам. Бо тільки такі твори можна оцінювати за великим рахунком. Бо тільки такі книжки мають шанс стати культовими.
Про що ця книжка? Про війну, про смерть, про кохання. Про нас із вами.
Можливо, це літературний комікс, а може — новий світ.
Але у будь-якому разі гарантуємо вам силу-силенну вражень. А чого іще вимагати від гарної книги?
— 0, Вовче, я чекала на вас так довго. Без вас мені хотілося плакати. Ви краєте мені серце. Ви розлюбили мене.
— Люба Крихітко, справи Державні — понад усе. Мені гірко від думки, що я вам завдам нового болю.
— Не кажіть! Не кажіть мені!
— На жаль, прекрасна Крихітко, Король посилає мене за Великий Океан.
— Ні!!!
Яка гидота.
Вже краще:
— Привіт, Крихітко.
— Вітаннячко, Вовче.
Але спочатку:
— Губи пахнуть тобою. Волосся стало дощем. Що тобі варто. Спи.
— Це було непогано.
Вовків лужник уклонився, поставив між нами вино і вийшов, причинивши двері вітальні.
Коминок у величезній квартирі Вовка. Його картини. Його годинник. Різьблені панелі стін, весь поверх нагорі.
Я підійшла до скляної стіни. Місто палахкотіло внизу. Місто Великих Вогнів.
А в скляній стіні своєї вежі стояли Вітчим із Мачухою та дивилися на мене.
— Вона така передбачувана.
— Хай би вона щезла.
Це був тост, і келих торкнувся келиха. Келихи з гірким вином, що зафарбувало губи кров’ю.
Через усе місто. Через Море Рекламних Вогнів.
Розділ 5
Мешканці міста — сім мільйонів людей. Щоранку вони кидали будинки — хто вежі центра, хто шестиповерхівки околиць — і їхали, йшли, чекали автобусів, підіймалися до мостів метро, що обплутали все місто, сідали в таксі чи, коли не мали роботи, сиділи на лавочках безлічі парків або ще більшої кількості кав'ярень.
Вийти в гурті з ними, пройтися до найближчих сходів з чорної сталі до станції на мосту метро. Їхати й дивитись у вікно, милуючись вуличками, що стікаються до лабіринту веж, зненацька повертатися, ніби в кабінці атракціону. Дивитися на газету перед тобою і вийти, спустившись униз.
Час обіду. Усміхнені секретарки, нудьгуючий пілот «Цеппеліна» у розстебнутій льотній куртці та кинуті на стійку перед ним рукавички. Сигнали машин, юрба чекає, коли постовий підніме жезл і зупинить потік машин, автобусів та вантажівок.
Клерки жують та думають про своє. Чемні поклони. Чоловіки підводяться при появі дам. Новини. Чутки. І знову по вежах. Уже до кінця дня.
Сісти в таксі. Сказати:
— Їдемо, — і, притулившись до дверцят, дивитись у вікна.
Вікна так високо, що видно тільки тих, хто до них підходить.
Чоловік у чорному з пачкою паперу в руках. Ще один у смугастому жилеті. Хтось скине окуляри, на мить погляне вниз і знову почне диктувати. І стукіт друкарської машинки увіллється в діловий шум центру. У гімн телефонних дзвінків, арифмометрів та телеграфних апаратів.
На околиці гуркіт кранів, веселі докери, перекупки та нескінченні склади.
— Куди тепер? — спитає таксист.
— Повертаємося, — скаже Крихітка.
На даху автобуса, поки не піде дощ. Вечірній дощ, холодний і сірий. Гріти пальці в муфті і зійти сходинками, перебігти до тротуару та сховатися під дашком сінематографа.
— Що сьогодні?
— Не знаю.
Він посміхнеться до мене, але я відвернуся. Дощ, сірий вечір…
І раптом спалахне світло! Море світла! Море Вогню! Зі стін, з вікон, безліччю ліхтарів та реклам. Він заблищить дощем коштовного каміння, тисячею відбитків на мокрій чорній бруківці, у блискучих капотах машин.
Ось таке це Місто. Місто, яке я люблю.
Його мешканці працьовиті. Його жінки сором’язливо ховають обличчя. Воно нагодує, розважиться разом з тобою, запропонує прихисток і порадить:
— Не поспішай. Починай спочатку. Тут кожен четвертий митець, кожен п’ятий — майбутній мільйонер, кожен третій покине все, а потім знову повернеться, і кожен другий поет.
— Не може бути!
— Хочеш віршик?
Він жив сінема-новинами. Він розважав перехожих п’яницями, які вириваються з рук постових, щоб виконати ще кілька «па» танцю. Він дивував жителів пшеничних пагорбів Світлом, Шумом, Незмінною Посмішкою та появою Зірок.
— Дивіться!
— Оно!
— Не може бути!
— Можна автограф?
— Чи квітку на незабудь!
Його новини завжди були однакові: «ціни», «вгору», «вниз»; «новий товар»; «нова книга»; «нагородження сінема-стрічок»; «Зірка розлучилася», «Зірка занедужала», «Зірка припинила пити». Дуже рідко «падіння „Цеппеліна“». Ще рідше: «людина стрибнула зі сто двадцять п’ятого поверху».
І раптом з’явився страх: