Янголятко в кутих черевиках. Книга перша
- Автор: Ворзельська Генечка
- Серия: Янголятко в кутих черевиках #1
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-45-0
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Янголятко в кутих черевиках. Книга перша». Краткое содержание книги:
Здавалося, неможливо вигадати щось нове. Все вже вигадано, всі жанри випробувані, й письменники переписують одне одного. Проте авторка сміливо кидає виклик усім канонам, усім грандам, а заразом і читачам. Бо тільки такі твори можна оцінювати за великим рахунком. Бо тільки такі книжки мають шанс стати культовими.
Про що ця книжка? Про війну, про смерть, про кохання. Про нас із вами.
Можливо, це літературний комікс, а може — новий світ.
Але у будь-якому разі гарантуємо вам силу-силенну вражень. А чого іще вимагати від гарної книги?
І раптом сінема-стрічки стали значно страшнішими.
Танок «Дикі пси», зірки, що грають «Диких Псів» та їхніх творців — Хрещених. Маклер, який живе у барі між робочим столом і бридкою дружиною, прикривши капелюхом очі, просить бармена:
— Зроби мені «Дикого Пса», — так, ніби назвав своє ім’я.
А справжні Дикі Пси з’являлися лише поночі. Задля того, щоб убивати. Байдуже, кого — Водія, котрий програв і не віддав боргу, Репортера, який написав не «Дикі Пси знову вбили!», а «Убивство, скоєне Диким Псом з кам’яним підборіддям та Диким Псом з кістяним мундштуком», Суддю, що сказав: «Винен», Ту, яка торгує Поцілунками і вчасно не заплатила, Торговців «ко», покупців «ко», власників Палаців Ігор, що ховаються у підвалах і складах, ба навіть Великих Китів. З автоматами. У чорних довгих машинах. Що живуть без родин. Короткий кивок на постріл. Короткий кивок на тост. Кивок на подяку за гроші — платню за нічну стрілянину.
Навіщо розмовляти з тим, чия смерть стане тобі нудною?
Навіщо розмовляти з тим, хто радітиме твоїй смерті?
Розділ 6
Я зайшла до ліфта свого хмарочоса промокла, з пакетиком льодяників у муфті, й ліфтер в уніформі, впізнавши, всміхнувся до мене.
— До себе? — запитав він.
— До себе.
Він натиснув кнопку, біля якої замість трьох цифр поверху було написано лише «КРИХІТКА».
Я вийшла на сто другому поверсі, і тільки-но двері ліфта зачинилися, із кришталевим дзенькотом засвітилося світло. Я опинилася на килимі перед єдиними тут дверима.
Натиснути на кнопку дзвоника та почути його важкий звук.
У квартирі було тепло й світло — на мене чекали. Хто міг на мене чекати? Тільки моя Квартирка.
— Квартирко, — покликала я.
Я знала, що вона мене чує.
— Квартирко.
— Так.
— Ти що?
Вона промовчала, але в її «так» було дуже багато всього.
— Що сталося?
— Ти знаєш, — сказала вона. — Цей світ… Ти створила світ… тут…
— Ну ж бо.
— Ти можеш побачити мене.
— Квартирко! — Крихітка сплеснула руками.
Але моя квартирка соромилася.
— То мені вийти до тебе? — нарешті.
Вона була негарна. Некрасива й підстаркувата. Строге чорне плаття. Заколка у волоссі. Долоні притиснуті одна до одної. Але коли вона всміхнулася…
— Квартирко!
Ми обійнялися.
— Ти найкраща!
У величезній мармуровій ванні. Відображення у ста дзеркалах. У халаті поверх піжами я завмерла біля дверей.
— Не бійся, — посміхалася квартирка, — адже це все твоє.
— Так багато всього.
Навіщо ж мені стільки кімнат? Вікна на всі сторони світу?
— Навіщо?
Ми вечеряли за столом, таким довгим, що коли пустити по ньому хлібну кульку, вона не докотиться до кінця, перетворившись по дорозі на пил.
Я лягла спати в ліжко, по один бік якого була осінь, а по другий — починалася весна. Золота сосна в останніх променях сонця — малюсінький вензель на ріжечку подушки.
Квартирка сиділа поряд зі мною, доки я не заснула. А потім вийшла, залишивши вогник нічника.
Я прокинулася від співу весняних пташок. А за вікном була осінь.
— Ти йдеш?
— Мені треба йти.
— Повертайся не дуже пізно.
Сорок костюмів на вибір. До кожного — по сорок капелюхів.
Я взяла куртку та джинси.
— У Місті Всіх Вогнів?!
Чоловіки у строгих костюмах. Жінки на високих підборах.
— Ти пілот «Цеппеліна»?
— Я — Крихітка.
— Але ти вдягнута…
— Я капітан підводного човна.
Жінки на високих підборах. Стримане, ніжне, невміле або таке, що знає про себе все, цок-цок-цок.
Я теж цокала черевиками. Щоправда кожен удар об асфальт викрешував безліч іскор.
Упіймавши чийсь погляд, я посміхалася:
— Я — Крихітка.
До мене посміхалися у відповідь.
Але тільки не Вовк.
— Крихітко, — вимовив він.
— Здрастуйте, пане Вовче, — сказала я, ховаючи рукавички в муфту. — Як ся маєте? Як вам погода? Як вам спалося?
Нічим не виказуючи того, що мені слід переколоти капелюшок.
До машини Вовка малюсінькими кроками на тоненьких підборах. Цок-цок-цок-цок.
Розділ 7
Вони пройшли під мостом метро. Двоє Диких Псів, що тримають руки в кишенях.