Янголятко в кутих черевиках. Книга перша
- Автор: Ворзельська Генечка
- Серия: Янголятко в кутих черевиках #1
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-45-0
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Янголятко в кутих черевиках. Книга перша». Краткое содержание книги:
Здавалося, неможливо вигадати щось нове. Все вже вигадано, всі жанри випробувані, й письменники переписують одне одного. Проте авторка сміливо кидає виклик усім канонам, усім грандам, а заразом і читачам. Бо тільки такі твори можна оцінювати за великим рахунком. Бо тільки такі книжки мають шанс стати культовими.
Про що ця книжка? Про війну, про смерть, про кохання. Про нас із вами.
Можливо, це літературний комікс, а може — новий світ.
Але у будь-якому разі гарантуємо вам силу-силенну вражень. А чого іще вимагати від гарної книги?
Вони хиталися, обійнявшись, двоє чоловіків без носів і вже без очей. Кожен удар розсипався краплинами поту. З кожним ударом зал навколо них ставав темнішим і тихішим. Принаймні, для них.
Адже це була гра.
Я прийшла сюди заради Вовка. Я хотіла знайти його, бо він жив у грі та грою.
— Поверх тридцять шість, — сказав ліфтер. — Обмін жетонів та фішок.
Юний хлопець підробив батьків підпис та одержав натомість повний лоток чотириколірних фішок.
Поверх одноруких бандитів. Фішка. Важіль униз. І дзенькіт трьох сімок, що збіглися.
— Егей, щасливчику! Дай фішку на щастя!
— Можеш забрати всі.
Занадто складно для Вовка: кидати фішку, смикати важіль і виймати фішки з лотка знизу. Занадто багато роботи. Навіщо, коли можна кинути фішку на стіл і сказати:
— Сімдесят вісім, — а лопатка круп’є підсуне до тебе виграш.
Зал більярдних столів? Занадто багато цигаркового диму та гуркоту слонової кістки.
Я пройшла крізь поверх зі встромленими в сцену жердинами і поверх зі ста двадцятьма красунями у червоній білизні. Юнак надто пересичений. Крихітка надто юна, щоб не бентежитися від таких забав.
І нарешті казино — сім поверхів нагору.
Я йшла від столу до столу. Я дмухала на карти й кидала гральні кісточки об борт.
— Сім!
— Дванадцять!
— Двадцять один!
Куди більше. Навіть коли віддавала все на чай банкометам, а собі залишала одну круглу фішку, до наступного столу я знову переходила з повним лотком.
— Тридцять сім, тридцять сім, тридцять сім, — чотирнадцять разів поспіль.
Кулька зупинилася на тридцять сім чотирнадцять разів.
— Занадто довго таланить.
— А навіщо ж тоді грати?
Сім поверхів зелених-зелених столів. А я так і не зустріла Вовка.
І ось ресторан номер три. А за ним гострі шпилі даху й небо без веселок і зірок.
— Останній поверх. Ресторан номер три.
Тут уже запахло квітами, старим та густим вином.
Засунувши руку до кишені, я — юнак — витяг малюсіньку табакерку, ледь нахилився вперед і вдихнув порошок «ін».
Казковий «ін». Прекрасний Вовк сидів сам за столиком, обернувшись обличчям до сцени.
Я не могла допустити, щоб він побачив мене. Побачив мене таким.
І я зайшла до ліфту й сказала:
— Сорок шостий.
— Сорок шостий, — зіграв зі мною в луну ліфтер та опустив важіль керування донизу.
Сорок шостий поверх — магазин жіночого одягу.
Сорок сім — коштовності.
— Щось під колір очей.
Моя червона сукня. Чорне хутро на моїх плечах. Сліпучий блиск намиста на шиї. У ресторан номер три — тільки для тих, кому не бракує грошей піднятися так високо.
Два швейцари в білих рукавичках відчинили переді мною двері.
Жінки мого статусу не дякують. Вони всміхаються кутиком рота.
Я ступила крок і зі ста жінок, що були тут, залишилася одна.
Серед чоловіків, що принишкли, коли я з’явилася.
Не було жодного, ні за столом, ні біля столу, хто б не дивився на мене.
Усі вони були мої.
Тільки не Вовк, який так само сидів обличчям до сцени.
Що ж. Коли ти хочеш…
Я підійшла до краю сцени, я посміхнулася до величезного, квадратного мікрофона і, піднявши руку, клацнула пальцями.
— Чах, — відгукнувся барабанщик на цей щиглик.
— Ва-ва, — продовжили труби.
— Ту-т, — контрабас.
І, нарешті, піаніст.
— Ніч, дитинко, настала ніч. Довга, зоряна ніч. Спи, дитинко, спи. Спи на моєму плечі.
Губи пахнуть тобою. Волосся стало дощем. Що тобі варто? Спи.
Я хочу стати твоєю ніччю.
Я хочу бути у твоєму сні…
Світло згасло й лише Крихітка в білому промінні. У білому сяйві.
Але я бачила зелене світло його очей. Вовк дивився на мене.
Я завжди намагалася уявити, як би нам було з Вовком. Я народила б йому вовченят, і в нашому гнізді було б…
Сонячна людина. Людина, що живе під нічним сонцем.
Він покинув би мене відразу після того, як я пішла б від нього.
Занадто багато було в нас і з нами, щоб вечорами ми могли просто пити чай. Просто сидіти поруч, накрившись однією ковдрою.
А ще гірше — Вовк, що надів окуляри, аби почитати газету, і Крихітка з ватою між пальцями ніг.
Ні! Тільки не це!
Ще гірше, ніж Крихітка у гаптованій сукні, в сукні з лілей і троянд. І Вовк кучерявий, у білій сорочці з жабо. Біля ґратчастого вікна. Біля вітража з Пораненим Паладином. Під старим в’язом. Серед яскравих блискавок. У стіні дощу.