Янголятко в кутих черевиках. Книга перша
- Автор: Ворзельська Генечка
- Серия: Янголятко в кутих черевиках #1
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-45-0
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Янголятко в кутих черевиках. Книга перша». Краткое содержание книги:
Здавалося, неможливо вигадати щось нове. Все вже вигадано, всі жанри випробувані, й письменники переписують одне одного. Проте авторка сміливо кидає виклик усім канонам, усім грандам, а заразом і читачам. Бо тільки такі твори можна оцінювати за великим рахунком. Бо тільки такі книжки мають шанс стати культовими.
Про що ця книжка? Про війну, про смерть, про кохання. Про нас із вами.
Можливо, це літературний комікс, а може — новий світ.
Але у будь-якому разі гарантуємо вам силу-силенну вражень. А чого іще вимагати від гарної книги?
— Не треба. Не вбивайте мене. Я не хочу. Мені страшно. Прошу вас. Я зроблю все, що ви скажете, тільки не вбивайте мене. Адже я нічого не знаю. Адже я маленька людина.
Беззахисний та безпорадний перед безликими чорними тваринами, котрі чекали на нього у глибині тунелю.
— Ось іще один, — сказав Вітчим.
Мачуха поглянула на Чоловіка, примружила повіки й сказала:
— Ні. Можеш залишити його собі.
— А чим він тобі не подобається? — запитав Вітчим.
— А хто він такий? Так. Просто. Він є, його немає — яка різниця?
— Можливо, — кивнув Вітчим. — Можливо і можливо.
— Не вбивайте, — благав маленький чоловік. Звичайнісінький Робітник зі Складу.
Дикий Пес став позад нього і уже піднімав автомат.
— Не треба.
І раптом нове:
— ЦОК-ЦОК-ЦОК.
Воно змусило Диких Псів озирнутися, туди, до відчинених складських воріт. Змусило Робітника замовкнути.
Хтось ішов до них. Неквапливо. Диригуючи циргаркою, вставленою в довгий мундштук. Та сама пісенька про квіти в зеленій траві. Та сама дівчина, що фарбує в біле ґанок.
— Цок-цок-цок.
— Ла-ла-ла, — наспівати останню ноту. Легкий кніксен. Кивок голови до невидимих глядачів. Ще. Опісля, помітивши псів, посміхнутись і запитати:
— Я вам не заважаю?
— Хто ти? — запитав Дикий Пес.
— Я? Крихітка. А це мій друг Вовк, — сказала я, киваючи на Вовка, що постав позаду них. — Сподіваюся, ви станете друзями.
Вони не встигли сказати:
— Так.
Вони взагалі нічого не встигли, тому що Вовк убив їх. Відразу з обох рук. Відразу з обох пістолетів.
— Вовче, Вовче, Вовче, — зітхнула я. — А раптом вони стали б твоїми друзями?
— Друзями? — перепитав Вовк і посміхнувся Робітникові, котрий усе ще стояв на колінах. — Це жарт. Не слухай її.
А Робітник запитав мене:
— Ви — мій янгол?
— Твій янгол помер, — сказала я. — Чотирнадцять років тому.
У маленькій квартирці, куди він приходив майже щовечора, коли Вона дозволяла йому.
Їй було двадцять чотири і Їй доводилося поспішати.
Він приносив квіти, він приносив цукерки і дивився, як Вона одягає капелюшок.
— Ти гарна, — казав він.
А Вона, дивлячись у дзеркало, з жахом відповідала:
— Але мені вже двадцять чотири.
— Ти найкраща.
Але він був просто робітником. Добрим, милим. Він навіть любив її. І якби не це «просто»…
Вона не прощалася з ним. Господарка її квартирки якось увечері зустрівши його, всміхнулася:
— Вона більше тут не живе.
— А ви знаєте, де вона? — запитав він.
— Її повіз срібний автомобіль.
Він зрозумів, що їй пощастило. Він зрозумів, що Вона знайшла. І він ще спускався сходами, а його янгол уже був мертвий.
Розділ 8
— Ну, то як тобі Дикі Пси? — запитала я Вовка в машині.
— Ніяк, — сказав він.
Йому знову було нудно.
І я сказала:
— Тільки не йди.
— Я не піду, — сказав він. — Куди нам?
Я знала, що це нерозумно, але мені так хотілось, аби він не нудьгував, і тому я сказала:
— Я знаю, де можна знайти одразу купу Диких Псів.
— І що?
— Дай мені монетку, зупинися біля телефонної будки, і вони будуть готові вбити тебе.
А в слухавку я сказала:
— Пси. Я знаю, хто дуже скоро прийде до вас.
Розділ 9
Колись список був такий великий… Але зараз у ньому лишився тільки один рядок — Дикі Пси.
Розділ 10
Я знала, куди їхати, і Вовк віз мене до них, до тих, котрі вже перезарядили автомати та сиділи обличчями до дверей.
Вежа з чорним склом. Під’їхати до отвору в стіні, кинути кілька монет у лоток і, коли ґрати піднімуться, заїхати до ліфта. Опустити бічне скло й натиснути кнопку кожного з поверхів гаража, облаштованого в цій вежі.
Але всі кнопки западають усередину. Крім однієї — кнопки на поверх із Дикими Псами.
Багато років тому це все було будинком для семи жінок, які продавали Любов. Одна з них померла, друга — вийшла заміж і про все забула, а п’ятеро постаріли, і їхні тіні для повік з кожним роком дедалі густішали, а перуки — дедалі тяжчали.
Їхні руки прикривали до плечей рукавички, а шиї — довгі, як нічна вулиця, намиста. Вони дивилися на всіх із посмішкою утаємничених: