Чорний лабіринт. Книга друга

«Третій місяць, Марто, я валяюся на госпітальних ліжках. Спочатку лежав у лазареті форту Укон-Лу, потім перевезли до Дьєн-Б'єн-Фу, а звідти вже до метрополії, в невеличке містечко Мо. Я його, власне, й не бачив. Привезли серед ночі, поклали на ліжко, і ось лежу, чекаю, поки дійде моя черга на операцію. У мене куля в грудях. Сьогодні, зараз, може, за кілька хвилин, повезуть мене до операційної і будуть її діставати. Не дуже хочеться про це писати, але… Виявляється, в житті кожної людини є така мить, коли стаєш перед лицем вічності. А тут іще, як на те, з самого ранку розкричалися ворони… Пробачте мій песимізм. Мені здається, ви зрозумієте мене й не осудите мою відвертість. Але не думайте, Марто, що я тут найнещасніший, є ще гірші за мене бідаки. У нашій палаті зібрали важких, а точніше, безнадійних. Старий Фос лежить з перебитим хребтом. Голову йому підтримує ошийник. Словом, тут у нас багато таких, що й мені заздрять. Та хай йому чорт, тому куцому моєму щастю. Якби моя воля, я б його все до крихти віддав моєму «благодійникові», панові Рябчуку. Він там десь недалеко від вас, за Остангофом, утримує готель «Сен-Готард». Як одужаю, знайду спосіб поділитися з ним хоча б тією кулею, яку у власних грудях привіз з Індокитаю. Це він, «благодійник» мій, годував мене солоним хлібом, а води й краплі не давав, аж поки я не збожеволів від спраги. Я не злопам'ятний, але таке не забувається. Дайн — Рябчук не єдиний, хто повинен просити у бога моєї смерті, але цей добродій стоїть першим у моєму особистому списку тих, з ким мені треба поквитатися, перш ніж я залишу цей світ.