Чорний лабіринт. Книга друга
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга друга». Краткое содержание книги:
Героям роману Федору Крайніченку та Андрію Гаркуші, самим життям поставленими перед моральним вибором, доводиться осягати сутність істинного патріотизму в боротьбі з мораллю націоналістичних недобитків, які продаються за іудині срібняки заокеанським яструбам.
Андрій задивився у вікно. Над високою дзвіницею монастиря з голосним карканням кружляло вороння. День видався похмурий, і обіцяного сестрою Марселіною сонечка на небі не було. Із свого вікна він бачив лише дзвіницю і шмат неба, однак добре знав, що поряд тече річка, якою і вдень і вночі снують катери і баржі. Пароплави сповіщають про себе басовитими, сповненими суму гудками. За вікном тече життя, до якого йому ще треба якось дістатися, щасливо перейшовши рубікон операційної.
«Третій місяць, Марто, я валяюся на госпітальних ліжках. Спочатку лежав у лазареті форту Укон-Лу, потім перевезли до Дьєн-Б'єн-Фу, а звідти вже до метрополії, в невеличке містечко Мо. Я його, власне, й не бачив. Привезли серед ночі, поклали на ліжко, і ось лежу, чекаю, поки дійде моя черга на операцію. У мене куля в грудях. Сьогодні, зараз, може, за кілька хвилин, повезуть мене до операційної і будуть її діставати. Не дуже хочеться про це писати, але… Виявляється, в житті кожної людини є така мить, коли стаєш перед лицем вічності. А тут іще, як на те, з самого ранку розкричалися ворони… Пробачте мій песимізм. Мені здається, ви зрозумієте мене й не осудите мою відвертість. Але не думайте, Марто, що я тут найнещасніший, є ще гірші за мене бідаки. У нашій палаті зібрали важких, а точніше, безнадійних. Старий Фос лежить з перебитим хребтом. Голову йому підтримує ошийник. Словом, тут у нас багато таких, що й мені заздрять. Та хай йому чорт, тому куцому моєму щастю. Якби моя воля, я б його все до крихти віддав моєму «благодійникові», панові Рябчуку. Він там десь недалеко від вас, за Остангофом, утримує готель «Сен-Готард». Як одужаю, знайду спосіб поділитися з ним хоча б тією кулею, яку у власних грудях привіз з Індокитаю. Це він, «благодійник» мій, годував мене солоним хлібом, а води й краплі не давав, аж поки я не збожеволів від спраги. Я не злопам'ятний, але таке не забувається. Дайн — Рябчук не єдиний, хто повинен просити у бога моєї смерті, але цей добродій стоїть першим у моєму особистому списку тих, з ким мені треба поквитатися, перш ніж я залишу цей світ.
Пробачте, Марто, що пишу вам про таке. Повірте, пече моє серце не від кулі, совість пече… Пам'ятаєте, я був у вас вдома. За столом сиділи ваш батько, ваші брати, ви пригощали мене кавою, і Віллі сказав, що в місто прибула радянська комісія з репатріації. Я спочатку не повірив йому, але потім схопився і побіг. Ви вийшли зі мною до хвіртки. У вас були сумні очі. Я відчував, що ви, як і я, не хочете розлучатися. Нам обом тоді не хотілося розлучатись… Я щось говорив вам, обіцяв перед від'їздом забігти попрощатись. Я був певен, що за день-другий сяду з хлопцями в ешелон і поїду… Але не склалося, Марто. Наших вивезли з Ляйму, вивезли в Зальцкаммергут до замку Торнау. Я подався туди й опинився в лабетах Дайна. Він ламав мене три дні й чотири ночі. Я терпів, я ждав, поки той лист, який я передав вашому татові, потрапить до рук радянських офіцерів. Я вдячний усім вам, милі мої Тегарти. Вдячний не так за себе, як за хлопців — вони вдома! Дай-нові не вдалося затримати їх, і він люто помстився. За його наказом мене «запакували до французького іноземного легіону. Простіше кажучи, продали вербувальнику. Їх тоді багато нишпорило на Ляймі навколо діпістського табору. Мене везли, як арештанта, у заґратованому вагоні, потім кинули у трюм брудного пароплава.
Дорога Марто! Якщо випаде мені жити, то напишу вам про свої поневіряння докладніше, а зараз… Зараз по мене вже приїхали санітари. Вітайте вашого славного й мудрого батька, передавайте привіт братам. Прошу вас, Марто, не забувайте про мене. Напишіть!