Між орлами і півмісяцем

Був той ясир захоплений ще минулої осені, як отави спашувалися, а ось вже і весна у борні, нагляданні, сторожуванні, гризотах, в муках, приниженнях та сподіваннях прийшла до нього. Довготерпеливим був Нечах-мурза. Та з приходом весни він мов проснувся, помолодівши, навіть знову народився, дякуючи в молитвах Аллахові і молячи його допомогти, дати йому сили й наснаги, які стали особливо необхідними... Весна!..

З появою Настан в сараї-сералі Нечах-мурза вперше збагнув, що він вже немолодий, що різниця в тринадцять років чимало значить, і став гамувати свою розтринькану похіть ощадливіше і тільки тоді, коли лихоманився до білої трясучки коло неї, упертої і гордої, із отим співучим іменем Настан. Ім'я її панувало в ньому, переливалося, світилося неземним світлом, грало і нуртувало в серці, доводячи його до безпорадності. Траплялося, що він і одалісок у пристрасті ним іменував, і тоді чутки про це розносились по всьому сералю.

І все було б гаразд, коли б не появився у мурзи новіший клопіт і навіть страх. Страх, що Настан може покінчити із собою! Страх — не доведи Аллах! — що він її втратить! Нечах-мурза розумів, що в своїй затятості Настан доможеться як не самої смерті, то викрадення і втечі, адже вона шайтанова і характерникова сестра, і Данько недарма йому натякав про те при змові. При одній лише уяві про щось подібне Нечах-мурза німів, чув холодок у грудях і сатанів у сказі від безсилля. Можливі викрадачі стали йому ввижатися і вві сні, а сподіванка мати наслідника-сина від Настан — здаватися марою!..

«Прокляті гяури-козаки хоч сюди доходять і нечасто, та в інших улусах щолітніми наскоками в догінках за ясирниками каламутять тиху завідь життя татарстанів, беруть ясирно і побільшено у відповідь для обміну і викупу. І головне, що, звільняючи, вони, як дими над улусами, зникають і вивітрюються так, що навіть сам сеймен-ага, спритний і вмілий, рідко справляється з ними»,— став роздумувати мурза і боятися не так за скарби свої, як за Настан.

У затишному холодку недавно прибудованої до гарему просторої світлиці, обкладений подушечками, на дорогих персидських килимах замість варкої кошми, примруживши глибоко провалені у вилицювате обличчя лискучі тернини очей, Нечах-мурза часто сидить тепер і ніби дрімає, роздумуючи. На трохи обвітреному жовтавому чолі бродить глибокий сум і досадний страх. Євнух-слуга, як тінь волі господаря, обмахує поодиноких мух, віючи жмутками благодатної прохолоди на свого повелителя і владику. Завчено дивиться він через велике вікно, як у дворищі працюють невільники, чи доносить Нечах-мурзі про якісь непорядки там, хоч той сам їх знає і бачить.

Господар, як здавна, слухає слугу, але з настанням весни його мало цікавлять раби та рабині, володіння та виноградники, навіть приплоди худоби. Як хмари ті в негоду, бродять вже місяць по пасовиськах в підгір'ях його ситі, білі, тонкорунні, сіровпорошені і щойно пострижені отари, поряд з ними гримотять по долинах, через виярки його коні, і тільки корів та биків небагато в нього, бо попит на них у Ханстві менший, а значить і зиск невеликий.

Перестало це все цікавити, як раніше, мурзу. Він навіть не розпитує тепер слугу про походи на ясири, рідко буває в гаремі в обіймах палюче-палкої кизилбашки Кара-Талаки, яка була донедавна такою бажаною. Його невимовний смуток ятриться від упертої гяурки Настан і передається всьому сералю: жінкам, одаліскам, рабам і рабиням, євнухам та — о Аллах!— навіть сусіднім улусам...

«А все через що? — питає себе подумки, ледь-ледь відкриваючи щілинки очей.— Бо зношуюсь, тіло втратило силу і пружність, бо,— зізнається тільки собі із соромом,— не взяв її навіть опоєною, сонною, хоч і навовтузився до засапаності та мав повний, безспротивний доступ. Чи ж я одну їх, недоторканих, брав — навіть в шайтанних спротивах? — Пропливають цілі вервечки нещасних перед зором пам'яті.— Любов доводить мене до мління і безсилля! — пояснює собі.— Любов!» — хмелем грає в ньому те почуття.

Примружені котячі очі винишпорюють дівчину в саду й затримуються на її до запоморочення манливому стані, будять хтивість, чарують спокоєм, як і той водометик, який вона при євнухах споглядає. Нечах-мурзі навіть плюскіт його чути — спокійний, заворожливий і таємничий.

«Настан! Настан! — гукає в уяві дівчину.— Ти залила жовчю мою свідомість, отруїла непокорою мою гордість, опоганила мені всі дні, що так налагоджено та озвичаєно текли в сералі до твоєї появи. Чи ж бачено де отаке? Жодна правовірна не посміла б противитися мені отак вперто і довго! А моя ж воля — адат! Закон! Ні, так не буде більше! Це гріх великий і перед Аллахом!» — струшує він головою в розбуді вирішення.

— Клич до мене Настан! — велить євнухові Нечах-мурза, ожвавившись.— Іди і приведи її сюди. Клич, велю! — шипить зумисне і наглядає, як євнух виконує його волю.

— Що? Не хоче?! Та як вона сміє?! — бризкав він на євнуха слиною, осатанівши.— Клянусь деревом Туби, я заморю її в склепі-зиндані, як скаженого пса, ув'язню там зі зміями, як тато-баба воєводівну,— шаленіє він і зозла ляскає євнуха по обличчю.