Між орлами і півмісяцем
- Автор: Химко Андрій
- Серия: Засвіти #2
- Год: 1992
- Язык: украинский
- ISBN: 5-333-00948-1
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Між орлами і півмісяцем». Краткое содержание книги:
Позавчорашні Сіркові сумніви розсипалися і здиміли у бурхливому обурі січової маси. Зате запам'яталося виголошене на зборі Гомоном і Барабашем:
— Доброхітне приєднання,— міркував перший,— як бачите, з нахилом тільки в бік привласнення наших земель і люду будь-яким коштом і облудством є захланством, а не проявом вільної християнської доброхіткості! Воно — казусний траф, що повторює отаке ж безперестанне привласнення інших людностей в передніші часи царями і боярами, і нічого більше! Наше поспольство лише кривдно ним уражене, але не переможене!..
— ...Користаючись із обезлюдненості наших волостей та із того, що велике число люду скалічено війною, що ми опинились у безвиході і нужді разом із осадцями та викітцями, вони жалують нам живот тих же пахолків і наймитів, яко уже привласненому передувально різнолюду!..— високоштильно підтримав Гомона скриб Коша Барабаш.— Не бути по-їхньому!.. Московія не правова держава, вона — пашалик! Деспотна!..
Найбільш обурено лементували, горланили і галасували на зборі оті в різні часи збіглі козаки, що на своїй шкурі пізнали і бояр, і царя-батюшку. Їх не страшили навіть погрози січової старшини.
— Збіжимо на Дон, у Крим! Підемо до ногаїв і черкесів! Віддамо Січ під хана й султана! — погрожували кошовому, аж той мусів закрити збір для «поміркувань і вияснень становиська насправдішнього...»
— Ваш гутір в загадках, і не втнеш вас, окаянних!
— Мовчіть краще, не балагурте, галасайки й відступці та ломослови!
— До дзябла кошового!
— Туди ж писаря-скриба!
— Підступці ви, а не старшини!
— Бий у накри і тулумбаси! — погрожували, довго не розходячись із радного майдану...
Обмірковуючи ввечері події дня, Сірко то тішився, то впадав у відчай, дишперуючись непосильно тяжким, аж чорним болем поспольства, що накочувався, навалювався на нього, мов химери й привиди. Бачив перед собою то шмаття синього, сірого і чорного неба, то обрізок-уривок арканної петлі, що затягувалася на дебелій шиї в ката Лаща під запаленими зусібіч Кумейками, то взяття Кодака зі славним наставником Сулимою та катування і страти старшин у Варшаві. Услід проносилися клекоти і гримотіння двобійних вирів під Мошнами чи в Хирівці, у Дюнкерку чи Азові — із грізними бастіонами і замковими вежами. Згадався йому і лисий, з кривавими очима, вороний з підпалинами на ногах і в пахвинах кінь Шайтан, його роздертий вудилами рот і вивалений буряковий язик — уже під Білою Церквою... Було та було всього в його споминах...
Чорно-криваве, кривдне і болюче заступалося іншим: рідним, затишним, по-своєму втішним. Спичкуваті стовбури та султани, волоття очеретів і оситняків навкіл Січі чи розбуяні чагарі і зарості пахучо-п'янких маків та камелій в Азаці змінювалися падінням довжелезних драбин, відкинутих від вежової стіни під фортецею, із мурашинами чіпких козацьких тіл, що падали з драбинами у підмурний рів із осмерділою водою, а між ними — постать Корнія Метелиці із масивною золотою сергою у вусі, і тиха смерть його джури Остапа Товкача, та довга дорога в станицю Зимовейську через Новочеркаськ із Іваном Разею.
Образ Івана і його батька Тимоша, гостинної Горпини, дочки Ганки і вихованки Діляри, чи незлобиві сварки доброго сотника Шуліки та похід із писарем-скрибом Семирозумом у Трахтемирів, стосунки із отцем Данилом Тукальським-Нелюбовичем оживали перед його зором, хоч був уже тим не радий... Дивним щастям і нещастям людей є дар спогадів. Він і остуджує буйну радість, і стишує болі від кривдних злодіянь.
З отого тучового марева вимальовувались грізні постаті Варлама Ремеза, Никодима Довбні, Кості Колішні, Галона Гонивітра та Фрола Штокала — бомбардирів у баталіях під далеким Дюнкерком, потім раптово ставало перед очима запашне татарське зілля, чебрець, будяки під горосхилом, жовтоцвіти в байраках і жихунці-чистотіли у прилісках, луни-обомовні-покоти у лісі по путі від митрополита Петра Могили з Києва чи обілене лелече гніздо на осамоченій вербі в степу та тихі, заспівані жайворами передобіддя рідного неба над ним...
Сірко жив спогадами, і його пам'ять, що фіксувала все пережите і почуте із вуст людських, була воднораз і його перевагою, і нещастям. На кожному шляху своєї козацької батьківщини, в побоїщах і по них він бачив руїни чи напівзруйновані мури минулого, печища та могили, вчинені догони за ясиром та людоловами. Але неподоланим був край, непереможеним! Не могло бути тоді й мови про якесь приєднання ні до Польщі, ні до Московії, ні до Туреччини чи Ханства...
А гетьман Богдан?.. Досить освічений, із довголітнім практичним досвідом, невже він не розумів, що Україну спіткає те саме, що й басків у Кантабрійських горах Піренеїв, валонів, інших різнолюдів Фландрії, які обстоювали вони, беручи участь у Тридцятилітній війні? Адже Фландрія, відірвавшись за допомогою козаків від іспанської шибенично-вогневої інквізиції, потрапила в кліщі французького абсолютизму і все через оте легковажне «а може».
Не міг не знати гетьман, що московське самодержавне тирано-деспотичне царство, як рідко яке на землі, володіє прийомами цинізму та підступності, як і ресурсо-людськими можливостями, особливо тепер, після розвалу й падіння в результаті царських інтриг сибірського Кучумового ханства. Ідучи в бій, він незмінно думав, як розбити ворога, вберігши в себе і супутців, а йдучи назад по бойовищу, мріяв про те, як житиме сам і його рідний люд, позбувшись неволі. Йому, що ризикував життям, і в голову не приходило, що він віддасть колись свій люд у кабалу — та ще й набагато тяжчу, аніж ота ляська!..
Біла Церква, Махнівка, Старокостянтинів, Збараж, Жванець, Зборів, Львів, Пилявці, Сучава, Ясси, Рашків — стали і престижною похвальбою, і кривдою на язиці кожного козака, духовнмка, рукомесника чи дольника-поселянина.
Як вони йшли, як билися, оті Кривоноси, Вешняки, Кричевські, Нечаї, Голоти, Чорноти, Товпиги, Гладкі, Мозирі, Морозенки, Небаби, Махновські, Громики, Гаркуші, Джалалії та й давніші — Байди, Шаули, Підкови, Наливайки, Кішки, Косинські, Трясшій, Сулими, Павлюки, Скидани, Биховці, кінчаючи Тимошем Хмелем,— як самовіддано йшли на смерть, а куди довели люд свій? На чому його зупинили? І куди він, Сірко, довів усіх, кого кликав умирати?!.
Згадав козака Микиту Галагана із розвідної сотні, якого послав на мученицьку смерть, попросивши завести армади ляхів у Мочарну пастку по дну Різаного яру під Корсунем. А чи ж лише його, Микиту, послав він за десятки літ на видиму смерть заради перемоги над супостатами? Гай-гай, скільки їх було таких! Ішли, бач, і вмирали. А де вона, ота перемога?!. Один пшик лишився від неї та він, Сірко, щоб бачити його і гризти ним своє сумління, бувши в'язнем власної совісті і обов'язку...
Знову ходив допізна, питаючи в козачого гулу за застінком: «Що ж буде? Чим ми кінчимо? Що і як мусимо робити тепер?!.»
Відповіді, як на нещастя, не було.
17.
Нечах-мурза за походженням — покруч-метис, помісь, бо батько його, Байбуз-мурза, був турко-русином, а мати — татаро-русинкою. Від батьків знав турецьку, татарську і русинську мови, був вилицюватим, мав рожеву чорність шкіри та — за запливами й проваллями щілинних очей — малі гострі тернові зіниці. А головною його рисою, не знати й чиєю, була притаєна, фанатично-хижа, непогамовна хтивість.
Маючи постійний стосунок і в молодецтві, і в змужнінні-дорослості з русинськими ясирами, він поглибив знання їхніх мов так, що, перевдягнувшись, міг бути подібним до болгарина, навіть і до степовика-українця. Єдиним, що його завжди видавало як татарина, було те, що літера «ч» в його українській вимові шипіла, як «ш», а «ц» і «з» сичали, як «с»... Старі батьки його, кажуть, були простими смертними, поки отець не потрапив на службу до ханів Гіреїв — спершу аскером, а потім і сейменом, щасливо розбагатівши на людоловстві.
Давно те було, бо немає хтозна-відколи батьків, а натомість Аллах допоміг Нечах-мурзі, правовірному синові, одружитися уже немолодим сейменом з багатою, хоч і значно старшою та до жаху невродливою вдовою по старому мурзі-сусідові Хурамі. Прожив він терпеливо при ній всього десь понад рік, поки Аллах, почувши його відчайдушні, ревні, таємні молитви, таки прийняв її на сьоме небо і дав можливість йому заволодіти чималими її статками, про які він навіть не здогадувався, живучи з нею.