Між орлами і півмісяцем

18.

Раптова втрата магнатами польсько-литовськими цілої України з давньокорінним, прокиївським етноцентром, яка протягом століть була звичним невичерпним джерелом небачено-розгульного визиску, високих гараздів та здорових поповнень поспольних, була не просто втратою — знаменням. Бо відбулося неможливе, надто коли врахувати природно сепаративні тенденції русинів всього Полісся, Поділля, Галичини, Прикарпаття, уже не кажучи про русинів у Литві, західно-південній Дебрянщині, Брестчині, Холмщині, Бельщині.

Подія та зумовлювала посилення ще не сформованої, лише започаткованої, та вже невиліковно хворої імперською величчю Москви. Сусідні високі орлогербовані двори могли допустити навіть козацьку державність, але не могли і подумати про приєднання України до Русії, по-їхньому — Татаро-Московії.

Громовержжя тієї події не лише сколихнуло, а й вселенсько потрясло всю Центральну Європу аж до Піренеїв і Скандінавії і навіть увесь Близький Схід та Балкани, стало помітною тривогою на все сімнадцяте століття! Адже розуміли: спаяний православ'ям союз з часом неодмінно поглиблюватиметься, ростиме і грізнішатиме в захланному активі ненависної всій Європі і Азії варварської Московії, яка обов'язково звеличуватиметься, дуючись вширочінь і вгору і територіями, і титулами, а вони милішатимуть і мілітимуть, деградуватимуть і меншатимуть. Відрив України від Польщі здавався початком смерті не лише Польщі, а й для багатьох. Мучило їх, як те могло статися поза їх волею і благословенням? Вони лише тепер побачили огром волелюбців-козаків, котрі, не маючи своєї державності, звалили таку державність, як польська.

Із-за великожертовної визвольної війни — завдяки злочинній байдужі сусідів! — та за рахунок переходу перекинчиків на польську і на високооплатну та маєтно-станову царську «жалувану» службу в Україні створювався — з тенденцією росту, звичайно,— духовний, чільновійськовий та інтелектуальний вакуум. Дяківки, братські та масово-рукомесні цехи і школи, колегіуми, що досі тримали українське поспольство на порівняно високому освітньому рівні, піднятому Петром Могилою і Петром Сагайдачним до світових тодішніх стандартів, не поповнювали втрат, а підсилювали їх, зманюючи люд у сусідні високі двори. Особливо тим користувалася і послуговувалася дуже відстала тоді в освіченості Московія. Хто міг би подумати, що саме вона заволодіє таким багатим і престижно вигідним краєм? А проте сталося. А тут ще це приєднання. Отоді й заметушилися королі, як на гарячій пательні, вирячивши очі з перелячного подиву, обуру та відчаю, особливо зв'язаний Кошицьким привілеєм Ян-Казимир. Його королівський двір, оточений порфірородними абсолютичними державотронцями, застогнав, заборсався в нестямі, відчаї, зрубуючи і ті останні сучки, на яких так довго сидів, пригнічуючи народ-годівник. Польська метушня, борсання і рейвах, надто завдяки Йоганну Торрезу, поволі розбудили та розбурхали, отверезивши й сусідів, почавши з найвіддаленіших. Гавр, Гент, Сен-Дені, Париж озвалися першими, бо в отій ослабленій Польщі дошкульно втрачали вони потойбічного заавстрійського спільника...

Їм услід спохопилася, проснувшись, сама Тронна палата і Сен-Жерменський палац, королева Анна і канцлер де Бріен, принц Конде і герцог де Гізі, легат папи Тасінь і фактичний правитель Франції кардинал Мазаріні, ба навіть хлопчик в оточенні бонн, бурбонець і в майбутньому абсолютист Людовік XIV.

Не диво, що за ними пробудилися і дожі Генуезької та Венеціанської республік, а їм услід подали голос і королева свейська Христина з королем Карлом-Густавом, а також їхній примирливо-вдатний граф Пітер та канцлер Аксель Оксеншерна, волоський і молдавський двори, цісар Фердінанд Третій і його всюдисущий граф Альфред Гресс, поінквізиторський Рим разом із самим папою Інокентієм, турецький хондкар Магомет IV і його тінь, довірений Осман-ага та особливо мати султана-молодика Турхан-Валіде, Давлет-бей в Кизи-Кермені, Гасан-паша в Азаці, хан Іслам-Гірей та його Сефер-Казі в Бахчисараї, Кара-Бей на Перекопі і багато інших...

Та що вони могли вдіяти? Московія бачила вже себе окоріненою імперією і оте дотеперішнє: «Татарія, охрещена Руссю», як луска і тавро, відслоювалося від неї на неймовірну її радість. Впала ж манна із неба — Україна, хай і ослаблена, але історично укорінена, на чому можна буде грати, допоки байдужий до нещасних Бог дасть сили і вміння.

Московський двір та й сам порфірородний, первопрестольний, Божою милістю монарх і цар із камарильєю: Ордин-Нащокіним, Наришкіним, Прозоровським, Матвєєвим, Кикіним і іншими воєводами не знаходили тепер собі місця, не мали часу на сон, бо вже не було ж по зруйнуванню і пограбуванню та присвоєнню Казанського і Астраханського ханств ні гроша, а тут без бою і клопоту, отак зненацька, з допомогою наївних сусідів привалив цілий золотий алтин і в додаток ще одновірний, такий чисельний, надроземельно-скарбний і трудолюбий!

Від такого, хоч і не хочеш, затанцюєш! Відкрилося ж невичерпне джерело експлуатації високоздібних інтелектуалів, ремеслярів та мулярів, толкових суспільно-упорядкувальників, освітників, торгівців, інших перспективних сприячів росту імперії та її достатків. А головне — появилася нарешті можливість створення першорядних мілітарних спромог, які давали силу відірватися від назви та поняття «Московська Татарія» і опрести-жити та підкріпити царственну стотитульність та наблизити її уже не до геть ефемерної, а до реальної і заповітної «Всія Русії»! Отож і виходило, що за «матір городів русинських» Київ Московії треба було стояти, хоч і вмерти, бо в ньому основне коріння Русі, без якого вона безкорінна!..