Між орлами і півмісяцем

Оте жахливе його «зачав» спершу стьобнуло її по голому тілу канчуком, потім геть спустошило душу, в'їлося в серце, нарешті дійшло до свідомості уже не дівчини, а жінки й матері і обурило. Адже відбулося все те без її згоди. Дико, грубо, живосилом!

«Може, те „зачав“ — брехня? Може, оті ознаки — результати отрути? — пролітало в її голові радісне сумнів'я.— Тітка Домна навтяки казали ж, що те буває й облудством, у всіх не однаково...— розридалася вона раптом на очах мурзи.— У-у-у-у!— вила й голосила в безсиллі.— Кате мій! Убивце! Тварюко! Звіре-е-е! Я прокляла твою любов! Ти не „зачав“ мене, а отруїв навіки!» — не знаходила вона слів, захлинувшись безсиллям.

— Не галасуй на весь сераль. Перестань! Замовч! — схопився як опечений з місця мурза.— Ти навіть з моїми рабинями так не говориш, як зі мною! — підвищив він голос у шаленстві.— Я змушу поважати мене і шанувати як чоловіка! Змушу, бо скільки це буде тривати? Скільки, скажи, я матиму жону і не матиму змоги з нею бавитися, коли і як мені заманеться?! — аж захрипів Нечах.— Омар! Омар! Канчука мені! Швидше, рабе! — побагровів він і затрясся.— Бачить Аллах, що ти змушуєш мене до крайностей, і виправдає! — скочив він, як хижак, до Настки.

Схопивши, як за повісмо, жертву за косу, він намотав її на руку і смикнув так, що в Настки заблищало свічками в очах, перехопило дух від болю і образи, бо в додаток її опекли удари камчі. Настка ще знайшла в собі силу рвонутися кішкою на злочинця, та за мить упала, звалена на килим, і вже ледь відчувала град болючих цьвохкань.

В її тямку мурза то наближався, то віддалявся, як привид, і знову чувся його голос десь ізвіддалік: гарчливий, хрипкий, звірино-лютий.

— ...Ти будеш їсти в мене, як сарид, черву і змій, питимеш власну кров, очі висохнуть твої в темряві, без сонця! У склеп її, чуєте, раби! У підземелля, і нічого не давати, а рабинь-прислужниць не допускати!..— наказав, відхекуючись, Нечах.— До зиндану її!.. До зиндану-у!..

Євнухи обережно винесли зомліле й сполосоване камчею тіло баш-ханум. Катівник провів його щілинами очей, відхекувався, всівшись. Тваринна злість у ньому зменшилась, зникла, а натомість з'явилося спершу щось подібне досаді, потім — змору, гризоті і плач за побитою. Він сидів на килимі, і схлип його змінився на болісний жаль і до неї, і до себе...

Не вжалило Настку в склепі-зиндані на соломі гаддя, бо були там не заворожені магом Кара-Єлемом гадюки, як думав Нечах-мурза, а мирні вужі. Настка ж, прийшовши в себе, опритомнівши вже другого дня, втішалася, що всьому прийде кінець і вона без гріха перед Христом, не буде довго мучитися. Та оті гадюки її щадили навіть тоді, коли вона навмисне їх зачіпала. Отож страх і надія на смерть на другий день поволі зникли.

Під вечір її взяли євнухи нагору, а там служниці обережно помили, намастили ліками і пахощами та вклали знову в ліжко великої ханум... Сили і далі боротися з мурзою вже не було. Почалося лікування й повернення до себе, загоєння болів і образ, а ще народження певності, що вона таки зачала, отож мати і жона!.. Відтоді вона вже не боронилася й не сторонилась Нечаха-мурзи, а, виконуючи його волю, частіше і більше зваблювалася, будила в ньому хіть, і сама будиласи, вгамовувала і вгамовувалась, собі на подив, в стогенах і нестямствах насолод, в плотсько-любовних щемах і знемогах, таких, яких і не підозрювала в собі. Правда, в тому зачаруванні та завороженні з нею довго і незмінно був не Нечах-мурза, а обожнюваний досі Лаврик Гук...

З часом з'явилися й ознаки безсумнівної вагітності, а також округлення, опишнення тіла та почуття неминучого материнства, уже не в тяготу, а в радість, в надію і навіть в задоволення. Сльози вередувань стали змінятися радощами, нудоти й забаганки — утіхами поштовхів під грудьми та чеканням майбутнього дитяти, і вже не лише свого, а й мурзиного...

Про дім отецький, батьківщину не було ні слуху ні духу, окрім того, що ханська орда вернулася додому, приправивши чисельні ясири, що Хмельницький продався цареві московському, що шайтан Сірко живий і неушкоджений, а значить, гадала про себе Настка, живі Лаврик та її брати Максим і Нестор. В душі вона боялася братів, а особливо Івана Сірка, бо чула себе зрадницею...

Життя вимагало свого, і Настан поволі звиклася, приспала в собі і каяття, і докори, і гризоти та скрути, і навіть муки сумління, хоч і носила їх у собі. Все те, правда, не зріло і не росло, як плід у ній, а меншало, хоч і не зникало зовсім...