Між орлами і півмісяцем

Не було в «Домові» і натяку на плебісцитність, на стан поспольства міського-ратушного і сільського-волосного, як не було згадано і про межі з Московією в отих Слобідських землях, що сягали своїм заселенням викітцями та осадцями Ко-Лугів, Полісся Дебрянського, Орельщини, Курщини, Вороніжчини, Покум'я та аж Підкум'я.

Розторопним проявив себе у Гетьманщині Гнат Турлюн, довідався навіть, що благочинний Симеон Полоцький, «бардзо в науцях іскусний», чемно заперечив цареві зроблений тим запис: «Украйна-Малорусія повернута притулково в лоно Велікоя Русії на її живот»,— каламбурно зазначивши: «Як можна, високий володарю, повернути Русії те, що ніколи їй не належало, а ще вживати двоозначне слово „живот“?!» Цар не посоромився дати зрозуміти Полоцькому: «То ми з тобою, дидаскале мій, достеменно знаємо, а поспольство і духовенство та отроки і наступники наші знатимуть лише те, що ми їм підкажемо знати, і тільки так, як ми підкажемо!..»

Багато чого привіз Турлюн із волості, не приховав і того, що «ні Богун, ні Федоренко, ні Глух, ні Кравченко, ні інші чільники на волості отих квестійних артикулів Богданової присяги не визнають і самочинно готуються до війни з ляхами чи, при потребі, і з москалями...»

Стояла нещасна Настка чорним лихом в його тямку, стояв і гетьман, як у каглі на жаринні; і сам він там борсався, м'яв руку в руці, протирав лоба, скріб виголений гамалик і не міг навіть зусиллям волі себе заспокоїти. Ще й ще пригадував сказане Турлюном і доходив висновку, що ні волость в Гетьманщині, ні січове низове поспольство, ні Слобожанщина нічого достеменно не відають ні про домову гетьмана, ні про зміст листа кошового Гомона, написаного Дем'янцем Барабашем, звичайно ж, при Брюхові. І ота гра старшин на дві дудки змушувала його, підтятого ще й подією з Насткою та гетьманським вчинком, відмежуватися хоч натимчас від Січі, перебратися або в Капулівку, або ще деінде.

Особливо обурював Сірка добутий Турлюном за таляри і дослівно переписаний лист січової старшини: «Задум Ваш бути купно з усім людом українським, по обох боках Дніпра мешкаючим, із усім слобідським і інших закутків нашим людом і удатися під протекцію пресвітлого монарха всерусійського — за слушний визнаємо і даємо нашу войськову раду, аби-сьте тої справи покамісто не лишали і оную вершили, яко найлепший ужиток отчині нашій українській, а нам, Війську низовому, середньому і верхньому, окрему незалежу по козацькому покону омовили. А ще будьте пильні та примітливі, аби ляхи, довідавшись про тоє, не учинили Вам своїми пильнованнями і плутнями ніяких перепон, завад чи перешкодства...»

«Отак, значить, говорили зі мною про гетьмана одне, а писали йому зовсім інше,— схилив на руки голову Сірко.— З чого у них отут, на вольності, ота двуликість? — питав себе, марудячись.— Як можна ховати таке від усіх козаків-черкас?.. Бояться долі Худолія, Гладкого і Лютая?! Чи втратили зовсім лицарську цноту і сумління?! І одне, і друге! — відповідав собі.— І король та Радзивілл, і господарі та хан, і зверхники інших земель, і сам світлий Поріг Високої Порти віри не ймуть отому доброхітному приєднанню, та на всі голоси зусібіч обіцяють гетьманові золоті гори, і радять небарно порвати домову з царем як смертельну...— звучав Турлюнів голос.— Філон Джалалій зник, кажуть, як у воду канув, після сварки з гетьманом, а Савченкові, яко послові гетьмановому, хан морду розквасив, упавши в шалену падучку...»

Було далеко за північ уже, а Сірко все не міг склепити повік. Лежав горізнач, повертався на боки, подумки блукав то з гетьманом, то з Насткою. Осуджуючи гетьмана, ловив себе на тому, що винив і себе та своїх однодумців, бо закрадався до нього сумнів, що, може, дійсно правий Богдан, а решта чогось не розуміють, не в змозі дійти, коли оті недоброзичливі сусідні високі двори отак сполохалися приєднання і згодні золоті гори обіцяти за розрив з царем та боярами. «А таки, може, помиляюся я? Отож треба відірватися від усього, переждати і зорієнтуватися та зайнятися Насткою...» — нарешті заснув він із тим.

Наступного дня Сірко з погрозою домігся від кошового Гомона та писаря Барабаша оголошення сіромству квестійних артикулів гетьманових домови та присяги. Зібрали Великий збір кошового і «паланкового» козацтва, на якому зачитали гетьманове сповіщення. Та «ужондова» звістка, як постріл тривожної сальви, вдарила по всьому козацькому поспольству, по окольних великолужцях, відгукнувшись луною, як від вибуху бомбарди, серед рангових та магістратсько-ратушних, монастирських, церковних та різноманітних підсусідкових верств української людності... Підсилювало її і «Послання митрополита Сильвестра до козаків-січовиків, донців, рольників та міщан».