Між орлами і півмісяцем

— Мурзо Нечаху! Змилуйся наді мною, якщо любиш!..

— Коли б і хотів, то не можу, бо навіть поговорити мені з тобою несила, впертою,— розводить безпорадно руками і бере свого келишка.— Випий ось, як і я,— пригублює питво,— і почнемо розмову. Може, і домовимося, врешті, до чогось. А, боїшся, що знов зроблю дурницю? Прости, розумію! Дивись, я обмінюю келишки і п'ю з твого, а ти пий з мого,— ставить бранці свій, а бере її і починає пити.

Запах і справді божественний, а снідала вона солоне, тож пити їй хочеться. Слова і дії мурзи переконливі.

— Втекти тобі звідси, сама бачиш, неможливо,— продовжує Нечах.— Отож віддайся мені доброхітно, без мук і борні і будь моєю ханум.

— Мурзо, повторюю, коли в тебе є любов до мене, відпусти мене додому за винагороду, чи продай, або перекажи родичам, вони дадуть тобі великий викуп-менгун, і не сподівайсь, що віддамся тобі, бо це мені тяжче за смерть,— почала, не втримавшись, повільно пити Настка пахучий напій, повіривши, що то звичайнісінька кава.

Нечах-мурза, стримуючи радість, уважно слухає дівчину. Бачить, як вплинув на неї обмін келишків. П'ючи малими ковтками, він перечікує, зрештою вихиляє свій келишок, знову наповнює його з карафки і робить вигляд, що хоче долити кави і Настці, і та нещасна випиває своє питво і підставляє посудину господареві, бо кава їй сподобалася.

— Добре, люба, я подумаю над твоїм проханням,— зголошується Нечах, ллючи напій дівчині.— Подумаю, пораджуся і скажу тобі, може, й завтра свій кінцевий рішенець,— запинається він і змовкає.— Ти пий, пий, і таки, може, трохи полежимо, як твоя ласка,— лякається він, що напій може не подіяти.

— Мурзо, забуть про те! Я ж сказала тобі вже, що того не буде!

— Гаразд, ти полежиш, а я звіддалік подивлюся і потішуся тобою,— трясеться і тремтить мурза.— Послухай мене, я коли й зроблю тобі оту добру послугу, то не за менгун, а із любові! — тягне він час.— З любові, бо ладен вмерти за тебе,— вірить він у сказане. «Невже не подіє опій? Невже Омар обманув мене?» — проноситься страх у його свідомості...

Настка раптом відчуває знайому нудоту в роті, шаріється на лиці, серце в грудях б'ється сильніше, подих частішає, і до свідомості приходить переконання, що вона знову обпоєна, бо отак же, як і тоді, почало мерехтіти в очах і судомляться щелепи до позіху.

— Розкажи, хто твої родичі, з ким маю говорити, кому переказувати?..— марнує він завбачливо час.— Я таки послухаюся тебе, зважу на твоє прохання,— вдивляється він пильно в лице дівчини,— бо що гаразду з тієї борні нашої: і тобі, люба, і мені?..

Радість від отієї Нечахової мови не встигла заіскритися в серці, як по тілу поповзло повільне оніміння, відчула запаморочення в голові, неприємно-смердючий запах у носі.

— Будь ти про-о-клят-тий, мурзо! Ти — ти-ран! І-у-да-а-а! Вовку-у-ла-ка! — уже переконана Настка, що знову споєна, і ледве вимовляє оті прокляття, бо язик онімів, як і все тіло, млость її окутує, повіки тяжіють, уста дерев'яніють, лоб криєтьси дрібним потом, позіхи судомлять її, солодкаво-смердючий запах будить блювоту.— Хай спопелиться твоє підступне кохання, звірюка ти! — ще видихає з останніх сил Настка і падає на дзиглик-столик головою, втративши притомність. Приємне забуття і якийсь присипливий шум, наче дощ, поволі проникають у її свідомість.

— О, чарівна, семинебесна моя Настан! — схоплюється Нечах-мурза, піднімаючи сонну голову дівчини.— Цього разу я обачніший, не потрачу стільки сил на боріння, і ти таки станеш моєю,— пробує він обережно підняти її, відкинувши розсипані коси.— Блідість тебе не споганює, а красить,— бере він Настку на руки і притискає до себе.— Чи не забагато Омар дав їй того напою з маку? — лякається в тривозі. Нарешті, поцілувавши і схопивши в оберемок сонне тіло, переносить і кладе його обережно в своє ложе, гарячково і спішно розв'язує туго затягнуті поворозки халата-шлафрока...— Почув Аллах мою молитву,— трясетьси над голим тілом.— Почув мою муку! Пошли, о світлий, мені сили, а нам сина! — шепче, підігріваючи в собі жагу.— Пошли!— шпурляє з постелі її вдяганки і роздягається сам, як у гарячці...

Кукають лунко зозулі в саду, туркочуть голуби, воркує десь горлиця, заливно щебече під вікном ластівка, скрипливо кряче жабка-співуха із Качі, але Нечах-мурзі не до них. Він нічого того не чує, оглушений своїм злочином і похітною жагою. Ледь охолоджене, бліде оксамитове тіло Настки своєю чарівністю і покірністю душить його передчуттям насолоди. Він бгає його, мне, гне, ламає, чавить із усіх сил, поки нарешті домагається свого, угамовується, згасає, збуджується і знову утихомирюється, і врешті засинає...

Знадвору у великі затінені вікна покою заглядає ранньовесний вечір. Нечах просинається, утомлено дивиться на бранку і тішиться, як дитя. Вигляд крові переповнює його щастям, надіями, переситістю...

— Зачни її, о Аллах, сином! Дай їй сил очунятись і признати мене мужем! Пошли нам, світлий, обом щастя і багато дітей, красою — як вона, а розумом і силою — як ти!..— шепоче він, споглядаючи її розчулено, милується красою жертви і своєю перемогою над нею, поки й ніч опускається на землю. Нечах-мурза прислухається до ледь чутних подихів Настки і насамкінець мертво засинає поряд, ніби також опоєний маком...

...Просиналася Настка, воскресаючи на очах гвалтівника і приходячи до тями, довго. І наступного вечора вона то очунювала, то знов провалювалась кудись у безвість. Трохи напуджений Нечах-мурза не відходив від неї, як і вся прислуга, що сиділа напоготові за дверима увесь день, радуючись, що відбулося щось вирішально важливе і щасливе для мурзи.