Між орлами і півмісяцем

— Якої мудрості? Що, в мене своєї немає?!— мов обпечений, схопився Брюх.— Слугуй і далі йому, будь, як мовиш, цнотливим у відповідь на те, що й сам одурений і одурених запорозьких черкасів повів тоді у Жовтоводи та Корсунь здобувати йому, самолюбцеві, гетьманство та повійну ляшку-отруйницю і дознавачку. Пан Капуста, хоч і який ото, а зразу її, як знаю, підозрював, не кажучи вже про Тимоша-покійника.

— Ти, пане Іванцю, за своїм великим носом, крім крамоли, нічого в гетьманові не розгледів,— докорив Сірко Брюхові.— А при біді зразу втік на далеку від змаг Січ, хоч мусів би стати в пекло бойовищ.

— Я не бажав рідний люд вести в смертельний бій за велику гетьманову пиху, як не хочу оцієї віддачі тепер в царську неволю,— відповів ворожістю Брюх, ледь стримуючи себе від образи.

— Всі ми смертні, Брюху, а люд наш — вічний, отож і смертний бій отой на більше та на довше потрібний був людові, а не гетьманові,— підвищив голос і Сірко, відчуваючи Брюхову нещирість.

— Ну-ну,— встряв у суперечку Павло Гомон,— досить вам сперечатися! Наробили похибок і ми, Іванцю, з січовиками досить, і волость. Ліс рубають — тріски летять, і годі вам розгардіяшу вати, особливо тобі, обозний! — подивився осудливо на Іванця кошовий.— Блажен той, хто вірує, сказано, то будемо уповати на віру...

Знову запанувала незручна мовчанка. За димом від курив вже ледь видно було присутніх. Барабаш неспіхом поправив гнотики на свічках, поплямкав заклопотано і присів знову, потираючи руку об руку, ніби гріючи їх.

— Пам'ятаю, ти тут на Січі був незбореним характерником,— скривив уста в усмішці Брюх.— Я це до того,— побачив він у Сіркових очах здивування,— що, може б, ми ради святої неділі та поминок по убієнних спробували поборотися на майдані взавтра, як не боїшся? Могорич із переможеного, а заїдки, гадаю, пан Павло дозволить підкинути за січовий кошт, як натякав учора.

Сірко зрозумів підступність старшини і обозного. Він якийсь час вагався і зважував, як повестися. В голові, хоч і охмеленій, пронеслася думка, що і в разі згоди, і навіть у разі переваги над Брюхом, він вже не буде полковником войськовим чи характерником в очах тутешніх сіром-нетяг та старшини, бо, поборовшись, стане простим рядовичем, а коли не переможе, то буде ще й зганьблений. Майнуло переконання, що Гомон і Барабаш придумали те заздалегідь, щоб в очах січовиків оту військовість зняти із прибульця. Отож, не допускаючи й натяку на якусь боязнь, він, повагавшись для годиться, байдуже відповів:

— Як ти, пане Іванцю, аж так хочеш, то що ж — спробуємо побавити козацтво, але могорич мусить бути і для всього нетязтва тутешнього, а не лише для чільців.

— Оце по-нашому! Оце оказія! Оце ривалі-суперники! — вигукнув Яків Барабаш захопливо.— Оце затія, бий його нечиста сила! — потер він руку об руку.

Присутні обважніло і непевно підвелися на ноги, повипорожнювали через силу михайлики-поставці і поволі, дякуючи кошовому, посунули в двері. Добре підпилий і геть зморений, пішов спати й Сірко із курінним Васюрою Вареницею в його курінь, де вже почував по приїзді сюди кільканадцять ночей на запашній постелі-вистілку із сіна. За лічені хвилини роздягтись та, за звичкою, чепурно склавши обік себе одіж, влігшись у постіль, він поринув у благодатний глибокий сон.

У глибокому сні він не почув, як скрадливо хтось зайшов до нього у пригородок, як обережно, навпомацки і навшпинячки підкрався до його одягу, як вовтузився під рівномірне хропіння господаря, підрізаючи ширінки в обох штанях і в чистих підштаниках та як острашливо, поскладавши наспіх одіж на своє місце, вийшов у нічну темінь.

А вдругодень, коли Сірко, пропустивши молебень по убієнних і жалобу, відсипався, Лаврін Гук став його настирливо будити, аж Сірко здивувався, прокинувшись.

— Що сталося?!

— Кличуть вас, пане полковнику, в дворище козаки і старшини на якусь вибаву-борню,— пояснив у розгубі джура.— Регочуть, що ви нібито злякалися і боїтеся йти, то я осмілився розбудити,— не знав до пуття Гук, добре чи зле він учинив.

— Гукни! Скажи товариству, що я вже одягаюсь,— наказав Сірко, згадавши вчорашній підступний виклик Брюха. Труснувши тяжкою головою, він швидко звівся, одягнув чисті штани, білизну, озувся в нові шкапові, змазані шмиром чоботи і, протерши зволоженим рушником лице та накинувши на плечі наопашки кунтуша, вийшов із куреня. Зупинившись на порозі, він оглянув неквапом чималу купу старшин і козацтва на бугрищі.

«Доведеться боротися»,— майнула думка, і він направився до ожвавленого його появою гурту. Привітавшись поклоном та поздоровивши натовп зі святою неділею, Сірко кинув свого кунтуша на руки курінного Джерелівського куреня Івана Стягайла, зійшов на пагорбок, окремо вітаючись із присутніми старшинами і насамкінець із Іванцем Брюхом, який красувався і вишуканим одягом, і викличною лукавою веселістю.

За велінням кошового, юрба старших і молодших чільників відійшла із пагорбка до навколишнього товпища, яке непомірно обростало цікавими до розваг. Сірко та Брюх врешті залишилися сам на сам, добре видні звідусіль присутнім.

В козацьких традиціях розваг борня, як правило, не обумовлювалася чимось, була довільною, але беззбройною, з необмеженням методів і прийомів, хоч би кінчилася навіть смертю. Та крайності загалом осуджувалися, тому борня йшла доти, поки один із учасників не міг або відмовлявся її продовжувати. Отож і ця мала бути такою. І ось борці, подавши навстріч один другому руки, зчепилися, стишивши геть повний цікавого очікування натовп.