Між орлами і півмісяцем

Вчинок цей, замість зганьбити Сірка, підняв його в очах товариства, а Брюха огидив навіть серед кошових старшин. Ворохобня піднялася в січовищі, і побитому Брюхові довелося її гасити кадубцем оковитої, викоченої на дворище, що вгамувало трохи обур, хоч і не змінило думки товариства про Брюха.

Джмелино гув січовий майдан, перемиваючи кістки і Сіркові, і Брюхові. Веселилося, гуляло козацтво, справляючи поминки і жалоби по убієнних та святкуючи святу неділю. Пив і Сірко зі старшинами, навмисне зневажливо не згадавши про скоєне, виборений ним заклад, поминаючи вбитих та віншуючи їх. Не появлявся на люди скалічений Іванець Брюх. Павло Гомон, дізнавшись про злочин, звільнив його від рангу обозного.

Вдень вийшло сонце, закапало зі стріх, появились і стали рости рядками, мов прикраси, бурульки на стріхах, козаки повиносили з куренів привезених з війни недужих, закутаних у вовчуги.

Сидячи в застіллі, Сірко тішився, що лишився живий по всіх бойовищах, та розглядав невпоміт мозолі на долонях від шаблюки і списа і мов бачив і оті бої, і смерть побратимів.

А під вечір, як тільки він повернувся до свого тимчасового пригородка, на ще веселу і галасливу Січ прибула врешті і вивідна Сіркова сотня на чолі із сотником Гнатом Турлюном, яка перебувала за його наказом у Переяславі і для бачення прийому бояр гетьманом, і для інших повідомлень. Сірко нетерпляче чекав Турлюна, поки той обідав та перевдягався, так ніби відомості від нього могли повернути йому спокій і вселити якісь нові надії...

Він не йняв віри сотникові, коли той оповів, що роковане сталося, що підданство вже скоєне, що гетьман і окремі старшини дали присягу через бояр цареві на вірність і послушенство...

Перервала довгу розмову обох поява Сіркового брата Максима, що відпроваджував коней і людей у великолузькі села і мав бути тепер вдома при батьках.

— Ти тут? Щось сталося, брате? — зауважив Сірко блідість на лиці Максима.— Чому мовчиш? Щось сталося, питаю?! — повторив грізніше.

— Настку татари в ясир забрали ще в осінь,— ледь вимовив той і заридав, не стримавшись.— Разом із худобою.

— Що ти плетеш? Як то її в ясир могли забрати? — не йняв віри почутому Сірко.

— Ще в осінь, із толоки, як була на пасовиську коло череди взамін за хворого тата,— ледь вимовляв Максим у плачі.— Дядько Корній, війт, також геть слабі тепер.

— Чому ж досі мене ніхто не попередив? — відчув Сірко, як завмерло серце в грудях і не стало чим дихати. Підступи Брюха, поведінка старшини в Коші, оповіді Гната і Максимова новина аж дух йому забили.— Чого ж ти раніше мені не повідомив? — перепитав він.

— Я і Нестор лише нині ранком добралися додому, а там отаке горе! В селах ми чули від людей, що татари якось забрали капулівську череду і пастухів, але хто міг допустити, що між тими пастухами була і наша Настка?

— Як же ушкали аж туди добралися? — заходив Сірко по тісному пригородку.— Чому ж Січ нічого не відає? — стискав п'ястуки в погрозі.

— Січ відає! Як то не відає?! Приховали від нас, мабуть!

— Як то приховали?! Чому ж не попередили з бекетів, чому не гналися? Чи чатових не було? Чому не звільнили усім поспольством?! — уже кричав у чорному гніві і розпачі Сірко на Максима.— Зрештою, чому досі не викупили їх?!

— Бекетчики не бачили, бо був туман. Худобу ушкали захопили ранком, а люди довідалися про це лише пізно ввечері, як не дочекалися череди із пасовиська. Погналися і аж на Рогачик дійшли по сліду, а за переправу хто ж піде? Старі та малі? Татари,— шморгнув носом Максим,— ще за дня спокійно переправилися через русло і були вже бозна-де в степу. А посильних-викупців посилали, кажуть, вже двічі підряд, то вони вернулися обойно аж по двох місяцях ні з чим.

— Ми вернемо і її, і інших — чи викупом, чи походом, тільки б дізнатися, де вони та що з Насткою,— знову заходив у роздумі Сірко.

Горе пекельне, лихо несказанне, мов брила, упали на нього, на джуру Лавра Гука, на сотника Гната Турлюна та на Максима — його звідняка і Настчиного рідного брата. Якусь мить Сірко задихався від шаленства, зводив у небо очі, що палали прокляттями, мукою та благанням.

Вже пішли спати і Гнат Турлюн в печалі від почутого, бо потай любив Настку, і смертельно вбитий горем Лаврін Гук, і Максим Прихідько, а Сірко, метаючись, мов звір у клітці, все міряв кроками тісний пригородок, смалячи люльку за люлькою, ніби не знаходив собі місця не лише в курені, а й у всьому світі...

Біля куреня ще доспівували козаки свіжу думу про лицаря Нечая, що додавала журби та смутку своєю тужливістю: