У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

–  Та ні! Як не будеш мене слухатися, справа гладко в нас не піде! – споважнів старший. – Сідай швидше, як наказую! – перемінився він.

Петрик обережно вмостився, скривлено подивився на вже знайомого йому Голика, що старанно й заповзятливо щось писав за столом у кутку, і не витримуючи колючого погляду старшого, опустив голову.

–  То ти вже в другій групі вчишся? – почав нарешті допитувач.

–  У другій, –  зітхнув Петрик.

–  Хороше вчишся? Читати вмієш і писати скорописом?

–  Вмію трохи…

–  Любиш матір і батька?

–  У-гу-у!

–  Що “угу”? Любиш чи не любиш? – шукав слабого місця допитувач.

–  Матір так, а батька не дуже, бо сердиті і б’ються, –  зашарівся хлопець.

–  Це батько тобі порадив так говорити, чи ти сам додумався?

–  Де ж би таке порадили?

–  За що ж він тебе б’є, отакого хорошого учня?

–  За різне, буває… –  схлипнув Петрик.

–  Ось бачиш, він тебе б’є, а ти йому листівки пишеш, розносиш і клеїш по парканах.

–  Не клеїв я тієї листівки! Була вже приклеєна, як я підійшов до школи…

–  Ніхто в таке не повірить, хлопче. Ану напиши ось на цьому папірці печатно все оте, що було на листівці, –  наказав допитувач, простягуючи хлопцеві аркушик паперу.

Петрусь, аж язика висолопивши, старанно писав із пам’яті отой напис друкованими літерами. Ручка була якась незвичайна – її не треба було вмокати у чорнило, вона писала і без того. Нарешті він закінчив: “… як зрадника революції”.

–  Гаразд. А хто тобі підказав оті слова для написання?

–  Не писав я їх, не клеїв і не зривав листівки, бо не міг дістати! – палко запевняв “дядька” допитуваний. – Казав же їм, –  показав хлопець поглядом на Голика, –  і примірявся, і не дістаю я! І вам покажу, як захочете.

–  Ось бачиш оцю штуку? – допитувач показав очима на пістоль, що лежав на столі між паперами. – Подарую тобі, коли оповіси, як тобі батько підказав написати, віднести та приклеїти оту листівку та як говорити про неї на допиті.

У хлопця очі загорілися від захоплення, але збрехати він не міг, тому по мовчанці, зітхнувши, Петрик відповів: “Не писав я листівки, не клеїв я!”

–  А хто в неділю приходив до вас у гості? – зненацька запитав допитувач.

–  Дядько Явдоким приходили…

–  А раніше хто? – щось записував “дядько” на папірець.

–  Також дядько Явдоким та ще дядько Левко з дядьком Пилипом і тіткою Оксаною, а також учитель Кузьма Сидорович із Марією Прокопівною.

–  А вони чого приходили?

–  Не відаю!.. В неділю ж, у гості! – здогадався радо.

–  А говорили ж про що?

–  Або я знаю! Щось про революцію і контрреволюцію, а про походи геть не згадали. А потім тато мене прогнали.

–  А як прогнали, де ти був? – не давав хлопцеві одуматись допитувач.

–  Пішов до кухоньки і … –  не доказав Петрик, почервонівши.

–  Підслуховував із-за непричинених дверей їхні розмови? – закінчив допитувач.

–  Слухав, але туди було погано чути.

–  Так про що ж говорили гості і як довго тяглася розмова?

–  Про різне, більше мовчали.

–  У гостях і мовчали? А ще запевняєш, що кажеш мені правду? – докорив допитувач. – Так про що ж вони говорили потім?

–  Кажу ж, я мало чув. Щось про ревкомівців. А ще про правління артіллю, де дядько Бондаренко головою, та про комуну. Говорили і про якусь Баштанку, знову згадували революцію і якогось Більського.

–  А Більський отой у вас хіба бував? – напав допитувач на цікаву тему.

–  Як то бував? Він же в Харкові урядовцем, –  робив хлопець великі очі з наївності допитувача.

–  А ще про що говорили?

–  Ще?.. – зітхнув утомлено Петрик. – Про якогось Леона хворого, що тепер у Гумані Гонтиній комбідом відає.

–  Леон отой – родич ваш чи батьків побратим? – наспіх щось записав на папірець допитувач.

–  Леон? Не родич, із татом у революцію були розвідниками! – дивувався Петрик, що “дядько” не знає таких простих речей.

–  От бачиш, як хочеш, то й пригадати чимало можеш, –  похвалив допитувач Петрика, поласкавівши. – А ще про що вони говорили? Про ДПУ, приміром, чи про повітком, а чи про отого Більського, що в уряді?

–  Про них не було мови, –  зайорзав школяр, кинувши поглядом на Голика.

–  Може, тобі подарувати ось цю штуку, –  показав допитувач на шаблю, що висіла в піхвах на кілочку в стіні. – А на додачу, –  помітив захоплення від запропонованого, –  дам ще оцю самописку, що ти нею щойно писав листівку, як на паркані, –  покрутив перед очима. – На, подивися і подумай. Адже ні в кого нема у вашій школі, а в тебе буде! – піймав у очах хлопця піднесення. – Скажеш про батькове завдання з отією листівкою, то й матимеш оце все хоч зараз. Ще й додому відпровадимо на коні, –  піймав він ляк в очах школяра. – Не охляп, а в сідлі! Їсти ж уже хочеш?

–  Хо-чу! – несміло підтвердив здогадку Петрик, проковтнувши слину.

–  Чого ж вагаєшся? Скажи, і подарую тобі оце все, нагодую, чим захочеш, спроваджу вершником. Чи ти, може, додому не дуже й хочеш?