Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Современная русская и зарубежная проза » У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший
У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

Электронная книга - «У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший». Краткое содержание книги:

Андрій Химко (справжнє прізвище письменника Хименко) — постать особлива, цільна і багатогранна у своїй яскравій обдарованості, високій інтелігентності й ерудованості. Це була людина, сповнена творчої енергії, з пристрасним серцем патріота рідної землі, закохана в історію і культуру багатостраждальної України. Складний і тяжкий життєвий шлях пройшов Андрій Іванович. Він поклав на олтар свободи кращі роки свого життя, проведені в німецьких та сталінських таборах. Але ніколи не корився. Політв’язні Інти в письмових спогадах говорять про нього, як про запального, енергійного юнака з почуттям людської гідності, гордого зі своєї національної приналежності.
Над цим непересічним масштабним твором Андрій Іванович працював упродовж багатьох років, урятував його від всевидющого ока КДБ, закопавши в скляній банці на городі. Нині цей незаперечний документ про знущання комуністичної влади над українським народом приходить до читача. 
1 ... 45 46 47 48 49 50 51 52 53 ... 147
Перейти на страницу:

–  Що там, Федоре? – запитав довговусого чубатий і зарослий на лиці молодик із загородки. – про що допитували?

–  Про те ж саме і так само, –  відказав вусань, схитнувши головою. – Контра, вона і є та буде контрою! Про що ж би ще?..

–  Б’ють? – уточнив чубатий.

–  Мені поки-що лише грозили, –  прошепотів вусань, косячи очима на двері. – Та буде, видно, ще всього, –  докинув він, сплюнувши. – Тримайся, Трохиме, і не бійся, –  відвернувся згодом.

–  А тут що за перемови? – напав на Федора молодик у реміняччі, увійшовши із вартовим з вулиці. – В каземат його! В допр! Чуєш? У третю! – наказав, погрізнішавши, стражникові. – Попередь, їжі не давати до нашої команди!

–  Єсть, у допр! – ледь звів голову конвойний. – Вперед, не поспішати, не тікати і слухати моїх наказів, бо стрілятиму без попередження, –  звелів він довговусому Федорові.

–  Прокіп Чечіль, –  викликав молодик у реміняччі, як закрилися двері за конвоїром. – Хто із вас Чечіль? – видивлявся на загородців. – Чому мовчите? – сердився.

–  Ну, я! А що? – поволі підвівся якийсь чоловік, звичним рухом збивши смушеву чорну шапку набакир.

–  Не щокай, а заходи! – погрозив і голосом, і насупленим поглядом. – Корчиш із себе панянку, ніби не знаєш нічого.

–  Слава тобі, Боже! Прийшла черга й до нас, –  неквапом пішов Прокіп, чухмарячи потилицю. – Пиндючишся, грозишся, як індик отой, –  подивився він на молодика, безбоязно ощирившись смішком.

–  А нас же… коли покличете вже? – несміло обізвалася молодиця в подзьобинах на рум’яних щоках.

–  Викличемо до завтра всіх! Не репетуй тут мені! – протяжно подивився молодик на Прісю.

–  Та я б і чекала, як усі, але ж дитя годувати вже час, –  нагадала вона.

–  Не здохне твоє дитя, контра! – гримнув злобиво той. – А здохне, то ще й краще! – пішов він за Чечелем у двері.

–  Не діждеш, розбишако! Сам ти контра справжнісінька! – ображено розтираючи пальцями сльози, прошепотіла вона, насурмившись. – Не діждеш, проклятий!

–  Не заводься, молодице, з ним, бо молоко пропаде, –  докинула примирливо та, “що з Карпом за пожежу”. – Бачиш же, лютує. Не з добра, видно…

–  Яку моду взяли собі, –  тихо сказав котрийсь із чоловіків, –  революціонерів обзивають контрою, а себе величають революціонерами. Треба ж до такого дожити! Беззаконня зробили законом, і мовчи!..

Аж геть вечоріло, як за загородкою лишилися одиниці. Нарешті отой у реміняччі викликав у допитну і Петрика.

–  Добридень! – привітався школяр, зайшовши до просторої кімнати.

–  Проходь і сідай на стільця проти мене, –  не відповів на хлопцеве привітання старший, показуючи рукою з пістолем, де сідати.

–  Я й постою, дядьку, –  запросився арештований, бажаючи, щоб усе швидше скінчилося.

–  Та ні! Як не будеш мене слухатися, справа гладко в нас не піде! – споважнів старший. – Сідай швидше, як наказую! – перемінився він.

Петрик обережно вмостився, скривлено подивився на вже знайомого йому Голика, що старанно й заповзятливо щось писав за столом у кутку, і не витримуючи колючого погляду старшого, опустив голову.

–  То ти вже в другій групі вчишся? – почав нарешті допитувач.

–  У другій, –  зітхнув Петрик.

–  Хороше вчишся? Читати вмієш і писати скорописом?

–  Вмію трохи…

–  Любиш матір і батька?

–  У-гу-у!

–  Що “угу”? Любиш чи не любиш? – шукав слабого місця допитувач.

–  Матір так, а батька не дуже, бо сердиті і б’ються, –  зашарівся хлопець.

–  Це батько тобі порадив так говорити, чи ти сам додумався?

–  Де ж би таке порадили?

–  За що ж він тебе б’є, отакого хорошого учня?

–  За різне, буває… –  схлипнув Петрик.

–  Ось бачиш, він тебе б’є, а ти йому листівки пишеш, розносиш і клеїш по парканах.

–  Не клеїв я тієї листівки! Була вже приклеєна, як я підійшов до школи…

–  Ніхто в таке не повірить, хлопче. Ану напиши ось на цьому папірці печатно все оте, що було на листівці, –  наказав допитувач, простягуючи хлопцеві аркушик паперу.

Петрусь, аж язика висолопивши, старанно писав із пам’яті отой напис друкованими літерами. Ручка була якась незвичайна – її не треба було вмокати у чорнило, вона писала і без того. Нарешті він закінчив: “… як зрадника революції”.

–  Гаразд. А хто тобі підказав оті слова для написання?

–  Не писав я їх, не клеїв і не зривав листівки, бо не міг дістати! – палко запевняв “дядька” допитуваний. – Казав же їм, –  показав хлопець поглядом на Голика, –  і примірявся, і не дістаю я! І вам покажу, як захочете.

–  Ось бачиш оцю штуку? – допитувач показав очима на пістоль, що лежав на столі між паперами. – Подарую тобі, коли оповіси, як тобі батько підказав написати, віднести та приклеїти оту листівку та як говорити про неї на допиті.

У хлопця очі загорілися від захоплення, але збрехати він не міг, тому по мовчанці, зітхнувши, Петрик відповів: “Не писав я листівки, не клеїв я!”

–  А хто в неділю приходив до вас у гості? – зненацька запитав допитувач.

–  Дядько Явдоким приходили…

–  А раніше хто? – щось записував “дядько” на папірець.

–  Також дядько Явдоким та ще дядько Левко з дядьком Пилипом і тіткою Оксаною, а також учитель Кузьма Сидорович із Марією Прокопівною.

–  А вони чого приходили?

–  Не відаю!.. В неділю ж, у гості! – здогадався радо.

–  А говорили ж про що?

–  Або я знаю! Щось про революцію і контрреволюцію, а про походи геть не згадали. А потім тато мене прогнали.

–  А як прогнали, де ти був? – не давав хлопцеві одуматись допитувач.

–  Пішов до кухоньки і … –  не доказав Петрик, почервонівши.

–  Підслуховував із-за непричинених дверей їхні розмови? – закінчив допитувач.

–  Слухав, але туди було погано чути.

–  Так про що ж говорили гості і як довго тяглася розмова?

–  Про різне, більше мовчали.

–  У гостях і мовчали? А ще запевняєш, що кажеш мені правду? – докорив допитувач. – Так про що ж вони говорили потім?

–  Кажу ж, я мало чув. Щось про ревкомівців. А ще про правління артіллю, де дядько Бондаренко головою, та про комуну. Говорили і про якусь Баштанку, знову згадували революцію і якогось Більського.

–  А Більський отой у вас хіба бував? – напав допитувач на цікаву тему.

–  Як то бував? Він же в Харкові урядовцем, –  робив хлопець великі очі з наївності допитувача.

–  А ще про що говорили?

–  Ще?.. – зітхнув утомлено Петрик. – Про якогось Леона хворого, що тепер у Гумані Гонтиній комбідом відає.

–  Леон отой – родич ваш чи батьків побратим? – наспіх щось записав на папірець допитувач.

–  Леон? Не родич, із татом у революцію були розвідниками! – дивувався Петрик, що “дядько” не знає таких простих речей.

–  От бачиш, як хочеш, то й пригадати чимало можеш, –  похвалив допитувач Петрика, поласкавівши. – А ще про що вони говорили? Про ДПУ, приміром, чи про повітком, а чи про отого Більського, що в уряді?

–  Про них не було мови, –  зайорзав школяр, кинувши поглядом на Голика.

–  Може, тобі подарувати ось цю штуку, –  показав допитувач на шаблю, що висіла в піхвах на кілочку в стіні. – А на додачу, –  помітив захоплення від запропонованого, –  дам ще оцю самописку, що ти нею щойно писав листівку, як на паркані, –  покрутив перед очима. – На, подивися і подумай. Адже ні в кого нема у вашій школі, а в тебе буде! – піймав у очах хлопця піднесення. – Скажеш про батькове завдання з отією листівкою, то й матимеш оце все хоч зараз. Ще й додому відпровадимо на коні, –  піймав він ляк в очах школяра. – Не охляп, а в сідлі! Їсти ж уже хочеш?

–  Хо-чу! – несміло підтвердив здогадку Петрик, проковтнувши слину.

–  Чого ж вагаєшся? Скажи, і подарую тобі оце все, нагодую, чим захочеш, спроваджу вершником. Чи ти, може, додому не дуже й хочеш?

1 ... 45 46 47 48 49 50 51 52 53 ... 147
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)