У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший
- Автор: Химко Андрій
- Серия: У пазурах вампіра #1
- Год: 2008
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-493-132-5
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший». Краткое содержание книги:
Над цим непересічним масштабним твором Андрій Іванович працював упродовж багатьох років, урятував його від всевидющого ока КДБ, закопавши в скляній банці на городі. Нині цей незаперечний документ про знущання комуністичної влади над українським народом приходить до читача.
– В школу хочу, – схлипнув хлопець.
– У школі уроки вже закінчилися. Та ми батькові не розкажемо, що ти нам правду сказав. Говори, як було з листівкою, і – квит! – підохочував напосідливо “дядько” школяра.
– Сходи-но, Кузьмо, та замов хлопцеві добротного коня! – наказав він молодикові, що мовчки сидів поруч. – Та щоб сідло було нове, оте жовте, що скрипить і пахне, – додав він.
– Давай, оповідай, як було з листівкою, – нахилився допитувач, склавши пальці у замок на столі.
Петрик мовчав, бо не знав, що говорити, адже того не було, про що хотів чути допитувач. Згадалася йому настанова Марти Давидівни говорити лише правду і він, глибоко зітхнувши, повторив: “Казав же я вам, дядьку, і кажу, що ніхто мені не давав листівки і не клеїв я її, а лише як побачив, покликав Кобзаря.”
– А хто тобі підказав покликати Кобзаря? І хто навчив так мені про те казати? – цідив слова допитувач.
– Казав же, що ніхто, а тільки я сам, бо він найвищий у п’ятій групі і може дістати рукою до верха паркану.
– А може то він наклеїв оту листівку, а тебе попросив тебе опісля покликати? – не задовольнився поясненням допитувач.
– Не знаю, дядьку! Я не бачив, щоб він її клеїв. Наш “дир” – хороший учитель, то для чого Кобзареві щось клеїти?
– А “дир” – це хто?
– Та директор же! Це школярі так його дражнять за те, що в нього була дірка на штанях, коли він до нас приїхав. Та ви не думайте чогось, вони не злобиво вчинили, а просто так… Їй Богу, дядьку!..
– Ну що ж, не хочеш оповідати правди, то я тут ні при чому. Підеш у допр, переночуєш там та подумаєш, а завтра все по правді розповіси мені докладно, коли дійсно хочеш мати оті подарунки та ще й до школи ходити, як усі діти, – закінчив допитувач, тручи лоба.
– Пустіть мене, дядьку, додому, а завтра я прийду знову, коли скажете, – запросився Петрик, згадавши, що у школі лишилася його торбина із зошитами, книжками і канапками. Страх, що його поведуть у отой допр і там поб’ють, не на жарт перелякав школяра.
– Відпустіть мене-е, дя-деч-ку-у! – скривилося у гримасу хлопцеве лице. – Немає про що мені думати, я вже всю правду вам сказав!
– Не рюмсай мені! Надумаєш, пригадаєш, розповіси, тоді й пущу, а тепер підеш на ніч у допр, кажу! Кузьмо! А, Кузьмо!.. Де ти там запропастився? Не треба коня цьому вишкваркові сьогодні, у старім допрі замкни його на ніч з пацюками, хай до завтра подумає, що казати, – наказав міліціонерові, що з’явився на поклик. – Та дивись мені, щоб їсти там йому не давали, поки не признається за листівку! – розпорядився молодикові у реміняччі, що стояв у порозі.
Суворість, що раптом закам’яніла на обличчі допитувача, підказала малюкові, що той досі дурив його приязністю і поблажливістю. І Кузьма раптом так смикнув його за руку, що мало не звалив із табурета, ніби підтвердивши здогадку. Дорогою до допру Петрик стримувано ридав, витираючи кулаком сльози, як міг, опирався поводиреві.
– Не тягнись мені, бо одержиш по мармизі, грім би тебе побив! – лаявся міліціонер, поспішаючи. – Ні виспатись, ні хліба з’їсти із-за вас, контра, не маю часу від ночі до ночі!..
Отак дійшли і до брами допру. За хвірткою брами показався коридор, з кутка якого звівся з-за столика міліціонер-воротар.
– А це ще хто, Кузьмо? Хай той вже більшечкий, а цей же… – розвів він руками в подиві. – Довго ти ще їх водитимеш?
Кузьма грізно передав розпорядження начальника, махнув рукою, про щось промовчавши, і пішов на вулицю, не попрощавшись.
– Прізвище твоє як? – вмокнув червону ручку у невиливайку міліціонер.
Петрусь, тремтячи від ляку, відповів крізь плач не дуже розбірливо.
– Ім’я та по-батькові як твої? – з натугою шкрябав міліціонер 86-м пером у великому зшиткові.
– Петро!
– А батька твого як звати? – змірив поглядом писар арештанта.
– Батька? Карпом кличуть…
– То твій батько був у козаках? Янчук?!
– Були, а хіба що?..
– Рік народження? – спитав міліціонер, але раптом відклав ручку, зизом оглянув прибульця, пошептався з товаришем по воротарні і підвівся, щоб вести Петрика в допр.
В огородженому високим парканом і дротами дворі при тьмяному освітленні ліхтарів хлопець побачив довгий на червоно пофарбований цегляний будинок із забитими вікнами і в кутку скособочений двоповерховий будиночок з чорними провалами вікон без рам, куди й вели його воротарі.
Той, що відчиняв хвіртку, довго й морочливо, лаючись собі під ніс і плюючись, вовтузився коло велетенського замка на залізних іржавих і покривлених дверях, брязкаючи цілим жмутом ключів, аж поки врешті відкрив його, а слідом і скрипливі двері.
– Заходи! – звелів він хлопцеві. – Не лякайся, боятися тут нічого, – додав, помалу підпихаючи Петрика в темну провалину цвілого приміщення.
– Боюся-а-а! Дядю-у-у! Зми-луй-те-ся, рідненький! – із усіх сил рвався хлопець із темниці, захлинаючись плачем.
– Кажу, не бійся! – штовхнув той хлопця. – Тут, як роздивишся, знайдеш гасла, плакати і мапи, то постели їх собі і спи спокійно до завтра, – говорив він у щілину дверей. – Та не подумай мені лазити у вікно, бо пристрелю, як ягня! – нагримав він, навішуючи замок.
Петрик, тихо скиглячи у стрясливій пропасниці, врешті звик до темряви. З велетенських віконних провалин без рам і гратів нісся глухий гомін міста, сіялося ледь примітне світло від лампи на слупі, чулися писки кажанів, проглядали зірки з неба. Постоявши якийсь час в оціпенінні, хлопець напомацки відшукав запилюжені плакати і влаштувався на них ночувати. Думки і спогади наповнили його сутінковий каземат постатями з уяви. Розчулився, бо виплили з пам’яті Васо й Маріца, аж розвеселивши його. Згадав, як колись вони йому танцювали за шмат сала і окраєць паски. А було то так.
Цигани, як і щоліта по зимі, щойно поставили півколом на Тясминських луках свої шатра, а Петрик був уже тут як тут. Васо, бавлячись з ним у гилки, раптом відкликав його вбік і разом із Маріцею вговорив принести з дому чогось смачненького. Хоч Петрик і знав, що циганчата його обманять, та дуже вже йому хотілося побачити, як вони танцюватимуть на голові і на животі.
– Не бійся, Петрику, ми чесно тобі потанцюємо! – вмовляв його Васо. – Хай нас грім поб’є, як брешемо! – невміло хрестився він. – Скажи, Маріцо!
– Ага, потанцюємо! На чому хочеш потанцюємо, лиш сала більше візьми! – світила на Петрика блискучими вуглинами хитрих очей циганочка. – Біжи хутчіш, бо передумаємо!
Вихором несучись додому, Петрик розраховував, що там нікого не застане, бо батько по обіді пішов у місто, мати з дівчатами – до тітки Оксани, та й Тодось не повинен сидіти вдома в святковий день. Назад ніс півчетвертинки сала, півкільця ковбаси, три крашанки і окраєць паски.
Як і обіцяв, Васо потанцював йому на череві, б’ючи руками та ногами по землі, навіть на додаток покрутився ободом. І Маріца, підтримана за ноги братом, сплескуючи руками, танцювала на голові, розсмішивши Петрика тим, що була гола-голісінька, бо сорочка в неї сповзла на голову. Та раптом де не взявся їх батько сивуватий Михай, якого Петрик чомусь боявся.
– А це ще тут що? Що ховаєш? – прискіпався він до Васо. – Ану, давай сюди, злодію! – схопив він сина за вухо.
– Ми чесно це затанцювали з Маріцею! Ми заробили-и-и! – кривився циганчук він болю. – Скажи, Маріцо! Підтверди, Петрику! – верещав він на всю луку.
– Ми чесно йому танцювали! – сміло вступилася за брата дівчина. – І на череві, і на голові. Він просив нас, щоб потанцювали, – репетувала вона, виручаючи брата.
– Я просив, дядьку Михаю, і вони танцювали!
– Батько твій знає, що ти взяв сало, ковбасу, крашанки і паску? – перекинувся Михай у люті на Петрика.
– Тато про те не відають, а мати мене вчора із цілою паскою посилали до баби Варвари, то чого б сварилися за кусник для Васо і Маріци? – заплакав Петрик, задкуючи від дівчини, що кліщем вхопилася йому за рукав.
– Може, повести тебе до тата? – погрозливо запитав циган.
– Їх немає вдома-а-а, – оніміла Петрикова душа. – Не робіть того, дядю Михаю, прошу вас! Простіть нам!