У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший
- Автор: Химко Андрій
- Серия: У пазурах вампіра #1
- Год: 2008
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-493-132-5
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший». Краткое содержание книги:
Над цим непересічним масштабним твором Андрій Іванович працював упродовж багатьох років, урятував його від всевидющого ока КДБ, закопавши в скляній банці на городі. Нині цей незаперечний документ про знущання комуністичної влади над українським народом приходить до читача.
– А-а-а! Слава Йсу!.. Христос воскрес! – зупинявся він перед зустрічним із розкритими для чоломкання і обіймів руками.
– Воістину воскрес! – спішили відказати йому зустрічні скоромовкою та якось просковзнути крізь оті обійми. І коли те вдавалося, Дорошенко з огнівленим лицем розкарякувато повертався втікачеві вслід і гнівно, здіймаючи правицю із затиснутою в ній шапкою, кричав: “Не забувайте, добродзею, що мій прапрадід був гетьманом України, а ви – нендза, прости, Боже!..” – хрестився і йшов шукати собі нових жертв.
Петрусь, довідавшись ще й від діда Якима про Ромкового батька, перепитував учительку Марту Давидівну, чи то правда, що він – родич гетьмана, портрет якого бачив у дядьковій Левковій історії, а отримавши ствердну відповідь, був немало здивований. Петрик також зауважив, що в тій історії попереду був Сагайдачний, а в пісні – чомусь Дорошенко, тож тепер він не мав Ромкового батька за дивака, а навпаки, придивлявся до нього, запам’ятовуючи і статуру, і поставу, і ходу, зауважуючи звичку високо тримати голову і згордливо вітатися із зустрічними.
Почуття підвищеної уваги і цікавості поширювалося і на Ромка – Петрик намагався ні в чому від нього не відставати, тож і тепер поспішав за Ромком дорогою до спускалок, зауважуючи і лискучу мітлицю, порослу на оплеччі Гори, і позмієний путівець, що в’юнився попід нею, аж поки вони не влилися під галас, гамір і рейвах у ожвавлену юрбу дітлахів.
– Васо! Чуй, Васо, мені з трьох! Із трьох мені! – кричав якийсь рудуватий хлопчик через голови юрби, перекрикуючи інших. – Бодня! Чуєш, Бодня! Мені із трьох робіть!
– Васо! Бодня! Не слухайте його! Він не в черзі! Черга наша! – підпихав ліктями, мало не вилазячи із сорочки, рудуватого нахабця учень п’ятої групи із Петрикової школи. – Наша черга!
– Яка ваша? Я тут стою давно і замовив раніше вас усіх! – обурено протестував третій. – Васо! Скажи їм! Бодня, робіть мені з трьох! З трьох соняхів мені! – умовляв він самозваних кустарів, що сиділи на траві біля в’язки зелених соняшникових бадилин і майстрували з них спускалки, сколюючи по дві чи по три очеретяними спичками.
Петрик за Ромком ледве продерся в отой тиснявий, як говорив дід Яким, очерт-круг юрби, підсмикнув нові штани з полотна, пофарбовані в бузині, глянув на Ромка, який мовчки роздивлявся роботу кустарів, витер спітніле лице рукавом білої сорочки, вигаптуваної чорнововною і червоною заполоччю, і насмілився і собі попросити спускалку.
– І нам би із Ромком, Васо, хоч із двох бадилин, дві, – нахилився він над знайомим циганчуком.
– А що даси? – підняв догори смоляні очі кустар, встромлюючи в проколені швайкою очеретяну спичку.
– А що маю давати? – не зрозумів хлопець, зглянувшись із Ромком.
– Давали он, бачиш, – показав він на малу свою сестру, що сиділа поряд і уминала шматок балабухи, – хліб, бублики, пиріжки, але тепер ми беремо тільки сало, масло та ще, – побачивши пісний вираз обличчя хлопця, поскріб він потилицю, – насіння й кабачки смажені або крашанки варені чи сирі.
– А скільки треба? – подивився знову на насупленого Ромка Петрик.
– Чого скільки і за скільки?! – запитав, не стерпівши, Бодня.
– А-а-а… Крашанок за дві спускалки.
– За бадилину по крашанці, а на двох по дві – чотири, – ошкірився Васо смішком.
– Робіть із двох нам обом, я швидко буду! – в’юном поліз Петрик із юрби. – Ромку, слідкуй за чергою! – викрикнув він уже звіддалік, біжучи навпрошки у бік дому.
Хлопець на бігу обдумував, як зайти у двір, щоб не зустрітися з батьком, та як непомітно взяти свіжознесені крашанки і вчасно донести їх до юрби. Біжучи, знову почув захопливу гру скрипок і погуди циганського бубона, що манили, кликали і ніби попереджували його, і піймав себе на думці, що слід би самому зробити оті спускалки: і не з двох-трьох, а з чотирьох бадилин, та відкинув її, бо в їх родині завжди цінувалася слівність, тож він за своєю природою не міг порушити даного слова.
За якісь десятки хвилин усі гризоти були вже позаду. Петрик непоміченим забіг у двір, вхопив три яйця і поклад і лисом вишмигнув на вулицю, дякуючи Богові і відчуваючи на душі полегшу. В зворотну путь пустився бігцем, щоб устигнути.
Коло самого очерту юрби Петрик відчув раптом якусь вологу в пазусі і здогадався, що крашанки побилися і потекли. Він зупинився в розпачі, бо сорочка і штанці були вже мокрими, липку течу яєшні відчув аж біля колін. Горе здалося хлопцеві таким великим і непоправним, що він аж заплакав, особливо тоді, як юрба стала з нього реготати, бо на її очах мусів вигортати, не бачучи за сльозами світу, пучками трави і лопухами оте нещастя.
Васо і Бодня, перереготавши, дали і йому, і Ромкові спускалки без оплати. Ромко зразу ж побіг, не чекаючи, поки Петрик як слід повитирається. Нарешті і Петрик нісся стрімголов, падаючи і піднімаючись, невідворотно заразившись загальним захопленням.
Звичайно, ніхто з дітей і не гадав про якісь небезпечні наслідки, не думали про них і Ромко та Петрусь. Та лихо виявилося через якісь півгодини, просвічуючись двома великими очима дірок на штанях ззаду. Регіт хлопчаків один з одного лунав скрізь, але вони продовжували спішити на Гору для нових заїздів, забуваючи про час у отій круговерті, аж поки й сідниці закривавитися. Як лиш почало вечоріти, Петрик і Ромко припинили спускатися і, лежачи на боку та корчачись від болю, заздрісно дивилися на решту, аж поки всіх не розігнала баба Марта, в якої Бодня, Васо та інші викрали півгрядки соняхів, декому з хлопців навіть дісталося бабиної гирлиги. Попрощалися біля мосту, уяснивши скоєне, і Ромко з Петрусем…
Лишившись на самоті на темній вуличці, Петрусь обережно визначив розміри дірок у штанцях та величину липких ран на сідницях і, перелякавшись геть, із жахом усвідомив, що батькова кара його не мине і захистити його можуть хіба сили небесні. Постоявши, він вирішив ховатися у верболозах на березі Тясмину на випадок, коли б батько його розшукував. Плетучись стежечкою, він напружено шукав порятунку і приходив до висновку, що найперше йому треба замінити сорочку і штанці, і домашні могли б їх йому невпоміт передати.
Страх із наближенням до рідного дому ріс, як опара на дріжджах, глушачи смикливий біль у сідницях. Хоч був теплий літній вечір, опинившись у рідних верболозах, Петрик відчув спершу прохолоду, а потім навіть холод. Тіло почало здригатися в пропасниці.
Наблизившись перебіжками до самого обійстя, Петрик побачив батька з Тодоськом, що поралися у дворі, кидаючи велетенські тіні від підвішеної на ґанку “летючої миші”, – грюкали цебрами і журавлем над криницею, скрипали хвірткою та дверима. Пробратися до хати непоміченим було неможливо, і Петрусь, молячи Бога, вирішив підлізти до вікон, що світилися, – кухоньки та чуланчика. Оглядливо-боязко зазирнувши у віконце кухоньки, Петрик побачив і трьох сестриць, що сиділи на лавці, і матір, що мила по вечері посуд, схилившись над коритом.
Ридання від жалю до себе і болю паралізувало його, та врешті хлопець таки спромігся постукати у вікно. Кватирка, тихо скрипнувши, відхилилася і до нього виглянуло перелякане несподіванкою материне лице.
– Дитино моя!.. Де ти оце стільки гасаєш, окаянний? – запричитала вона впівголос у гніві і розгубі.