У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

–  Отака щупла та мала, а, бач, і за здорову плодовитіша, –  усміхнувся Явдоким. – Хай уже моя Олита –   як налита, то їй і сам Бог велів, здоровій нівроку.

–  Мала та вдала, Антося геть висмоктала, шкилетом ходить, бідний, –  співчутливо згадав побратима-червонокозака Карпо.

Петрик пікся перемовками батька й дядька, чекав почути щось про “походи”. Боліли йому ноги від сидіння навпочіпки, м’ялися на колінах його нові напрасовані матерею штанці з полотна. В уяві повставала недільно ожвавлена вулиця, святковий гомін з якої доносився аж у хату. Ніби бачив з Гори від каланчі привілля просторіні неозорих околів і розлогів попасмуженого степу та зеленоруття Луки й Гаю – всю оту красу, розрізану блискітною Тясминською стрічкою, що синім вужем зникала в зелених шатах Бору, які кликали і манили Петрика, зголоднілого за тиждень, на дозвілля.

“Дремену на вулицю, та й усе тут!” – уже кілька разів вирішував Петрик, але, боячись щось цікаве в розмові гостя й батька пропустити, в нерішучості продовжував сидіти і нудитись. Батько якраз пригадав про якийсь Чаплинський тракт на Антанту, про те, як їх малювали на плакатах Юріями Побідоносцями, а хлопець же щодня молився отому Юрієві, що списом проколював Змія, просячи угамувати батька. Заговорили дорослі про якісь Хорли, про Каркінітський перевал, де земля з-під копит несамовито гнаних коней стріляла багнюкою і навіть кров’ю, про берег, всіяний трупами, про чорну ніч в такому густому тумані, що й коней своїх вершники не бачили, та про грізну героїку якоїсь відчайдушної та безстрашної Людмили Макієвської, яка була командиром бронепоїзду, що нищівно громив самого Денікіна, несучись на ворога з написом: “За владу Рад!”. Та в отій оповіді, не підтриманий Явдокимом, батько згодом пережвавився і змовк, на Петрикову досаду. Втративши терпець, хлопець звівся на затерплі ноги, вступив у святкові постоли-капці з валу і навшпиньки обережно й нечутно вийшов із хати, не помічений співрозмовниками, прикривши за собою двері.

Ще буяло тихе літо, хоч і появлялися подекуди на кленах зелені листки. Пахло яблуками й грушами, любистком і м’ятою, дьогтем та застояною водою із заплав Тясмина. Великим поплямленим шматом рваного полотнища над призахіднім лісом у Затясминні висіла сірувато-сиза, із півдня підчервлена хмарина. Небо було оксамитно-чистим, мов скупаним, хоч пий його.

Окинувши зголоднілими очима вулицю, що була безлюдною, Петрик направився до мосту, де зауважив скупчення людей. Підійшовши ближче, він почув звуки жвавої скаржливо-тужної скрипки і хриплуваті та часом обурливі погуди бубона, що аж кликали до себе, тому хлопець прискорив ходу, пойнятий цікавістю.

Коло самого мосту, під високим давнім, як світ, крислатим явором великим з’юрмленим півколом стояло гурбище переважно молоді і дітвори. Кілька зовсім літніх чоловіків святково сиділи на купі колод, а всередині кола на моріжку молодий смаглявий циган і такий же циганчук, підтримуючи підборіддям інструменти, заповзятливо грали, вихиляючись, на скрипках. Їм, струшуючи напівоголеними плечима і грудьми, підігравала бубоном молода з  розпущеними косами і чорними великими смоляними очима циганка, зрідка пританцьовуючи і при тому розвіваючи довгою пишною строкатою спідницею, що сягала землі. Зобік на колоді лежав догори тулією-облімком повстяний капелюх, в який час від часу хтось із присутніх кидав мідяка чи й срібняка.

Зголоднілий за всякими видовищами хлопець проліз юрбою в коло, розкрив у подиві й захопленні рота і застиг, усім єством своїм заворожившись. Гра музик, то сповільнюючись, то пришвидшуючись, полонила Петрика. Вона ніби тужила за чимось несказанним, ніби просилася щемними жалощами, ніби обурювалася протестом. Хлопець затискав зуби, змикав вуста, затримував подих і зводився навшпинячки, щоб побачити всебічно таїнство гри. Враження підсилилися, коли циганка, бозна-звідки вихопивши сопілку, стала пригравати чоловікам. В спаї скрипок, сопілки і бубона крізь плачі і ридання чулися Петрикові радість і бадьора веселість, які розносилися в попідгірне Потясминня, Старе містище, Діброву, Луку, Степ та Замістя, полонячи лунами околи.

Стояв би Петрик в напрузі і зачаклованості від захоплення ще довго, та раптом хтось настирливо кілька разів смикнув його ззаду за сорочку. Це виявився ковалевий Ромко із його шкільної групи.

–  З гори на соняхах спускатися хочеш? Там ціла юрба вже хлопців! – утаємничено й захоплено прошепотів він на вухо Петрикові. – Знаєш, як несуться, майже до Тясмина спускаються! Швидше, ніж на ковзанах чи гринджолятах!

Де ж було Петрикові втриматись! І забава хлопців-підлітків на підгірному втоптаному путівцеві у коліщатні покоти, і отаких же на вулиці – в дучку й свинку, і гойдання дорослих аж на рівень перекладини лише на мить зупинили одногрупників, бо спускання з гори на соняхах здавалося їм куди привабливішим. А для Петрика Гора завжди була сама по собі притягальною, скільки він себе пам’ятав.

Ромко, на рік старший, умів впливати на Петрика. Батько його був у місті “притчею во язицех”. Пишновусий і високий, як тичка, отой дивак-чоловік, всіма знаний як Дорошенко, ковалював, кустарював і завжди продавав на ярмарках із ряднинки на рундуці ножі, підкови до чоловічих і жіночих чобіт, бабки і гаплички, загвіздки, вухналі та інші вироби аж до вигранів, які уміли виковувати лише цигани. Та знали його міщани не лише із праці умілих і роботящих рук, які годували чималу на той час сім’ю, а і з особливої ходи, виклично статечної: ступав він набундючено, ніби відмірюючи землю, в незмінній, набакир закладеній, давно облізлій, з рештками сірого смушку і вигорілим на сонці шликом шапці, в давньому, колись шарлатовому кунтуші, на тонкій талії підперезаному ще давнішим і вицвілішим зеленаво-сірим поясом-крайкою. В буденні дні Дорошенко нікого не вітав при зустрічі, ніби й не бачучи, чим, однак, не викликав незадоволення навіть у близько знайомих людей. Проте в свята, особливо на Великдень, як дзвони заливали своїм калатанням усе місто, він ледь не засвіт ішов вулицею непевним кроком, доста розговівшись, і намагався “похристосатися” із кожним зустрічним, як із найріднішим. Шапку при тому він тримав у правиці зіжмаканою, поясом оперізував широкохолошні полотняні на ширіньці штани, а кунтуш лишав розхристаним або накинутим на плечі, нагадуючи своїм виглядом птаха, що ось-ось, набравши розгін, злетить у повітря.