У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

– Ти де літаєш, паскуднику, чому мене не слухаєш?! – тицьнув він хлопця п’ястуком у груди, аж той ледве втримався на табуреті. – Відповідай мені, з ким дружить батько? – гримнув. – Про що говорить із тими, що приходять до нього? – вхопив Петрика за грудки Бергавінов.

– Казав же, ні з ким не дружать во-ни-и-и. Лише у свята та не-ді-лі-і часом приходять дядьки Яв-до-ким та Лев-ко-о.

– Про них ти говорив уже, а ще хто? – квапився допитувач. – Про що говорять? До кого батько ходить?

– Ходили до ді-да-а Я-ки-ма, як жив не в тітки Ки-ли-ни, та до діда Ха-ри-то-на, як живі були, Змія обкатували, бо за-сто-ю-вав-ся-а…

– Змій – то кінь?

– Кінь же ді-дів! – пожвавішав хлопець. – Він що звір лютий, як оце… – попирхнувся порівнянням Петрусь, перелякавшись.

– Що ти не доказав, паскудо?! Хто лютий? Хто, питаю тебе? – ледь не підіймав Петрика допитувач за сорочку і підтяжки штанців. – Я тобі, вишкребку, покажу! Лютий я йому! Чули отаке?! – подивився він на присутніх. – Перестань мені нюняти! Говори не про Змія, а про гостей та їхні розмови! – стріпував хлопцем. – Про гостей говори! – схопив раптом він хлопця за вухо і з викрутом потягнув так, що аж надривний тріск почувся Петрикові, аж у голові задзвеніло і свічки в очах засвітилися.

– І-і-і, е-е-е! – залящав Петрик так, що й на вулицю чути було. – Не маю чо-го гово-ри-ти, дядь-ку! Ги-и-и, – рюмсав він, відчуваючи, як теплим потічком із вуха тече кров. – Ска-зав же-е вам усе-е, що зна-ав, – згадав він пораду Марти Давидівни говорити лише правду.

– А про що батько і учитель Таран говорили?

– По якісь фабзавкоми, селянські спілки, про контрактацію, позику та Кемаль-Пашу, що про нього у “Ленінському Шляхові” писалося.

– Про кого говорили і про що писалося?! – витріщились очі допитувача.

– Про Ке-маль Па-шу, що в турчинів, як у нас Петровський, служить…

– Неймовірно! Це ти згадав у буцигарні про Пашу і так вирішив відв’язатися від мене?.. Відведи його, Кузьмо, і тримай там, поки він не скаже правду про листівку! Ні їжі, ні води не давати йому, поки не дозволю! – гримнув.

Знову йшли в темний підвечір, як і вчора, до ворітні, знову Кузьма постукав у віконце до воротарів, ті щось відмітили у засмальцьованому зшиткові, завели хлопця до буцигарні і закрили за ним скрипучі двері, обізвавши контрою і злочинцем. На їх глузування Петрик не звернув уваги, бо вухо все ще боліло і горіло вогнем, але хоч уже не кровоточило, припечене йодом у допитній Голиком.

Петрик роздивився в сутінках, угледів свою неторкнуту вбогу постіль в потерусі, намацав вузлик із мапою, сів і, схлипнувши від пережитого горя, стрясливо заплакав від жалю до себе, побитого і голодного.

В отому стримано-взридливому плачі, що заливав сльозами хлопцеві очі, він трясся, як у лихоманці, довго, поки не почав проказувати “отченаш”, заспокоюючись. Свербіла в нього сідниця, боліли вухо й душа, смоктав голод – втіхою був лише спогад про вчорашній прихід воротаря з передачею.  Крутячись думками коло їжі, хлопець бачив дім і рідних, школу і товаришів, і, поволі заспокоюючись, націлювався чекати ранку.

Лежав, притиснувши головою складені долонями руки на вузликові з мапою, задивляючись у неотямлений його ще дитячою свідомістю простір у провалі стіни і прислухаючись до віддалених звуків вулиці. Його самота і сумота аж дзвеніли одноманітністю в оцій забутій Богом буцигарні.

Пройшло, здавалося йому, безліч часу, аж раптом він почув чиїсь кроки і вовтузення біля іржавої колодки-замка. І радість, і страх заполонили його. У відкриті нарешті двері вступив воротар, у руках якого Петрик завважив довгожданний вузлик зі знайомим йому вишитим торочком з рукава материної сорочки – хлопець не раз носив у ньому їжу батькові до млина.

– Передача тобі від матері і тітки Лесі, – обізвався той стишено і усміхнено, в напівтемряві розглядаючи в’язня. – З’їж, згодом я ще й баланди принесу, – додав милосердно воротар. – Чи загоїлися твої вавки? – спитав співчутливо.

– Трохи гояться, – давився їжею Петрик.

– А смалець ще маєш?

– Є ще чимало…

– Змазуєшся щодня?

– Змазуюсь, – загорілися лице й вуха Петрика, бо сьогодні забув.

– Молодчина! А мене, бачу, не впізнаєш?

– Вас?.. Не знаю, – стенув плечима в’язень.

– Лука я! Баби Вустини син, що під горою хата на Суботівському кутку. Ти ще з Домашкою під Новий рік бабі вечерю приносив…

– А-а-а! Знаю вас! Ми тоді і бабі Варварі вечерю носили.

– Леся Яремівна каже, що ти молодець, бо кажеш допитувачам тільки правду. Отак і надалі веди себе, то вони тебе швидше випустять, – порадив. – Страшно тобі тут?

– Було спершу страшно… Щурі і пацюки пищать і під підлогою, і під стелею.