У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

Прислухаючись до болей у сідницях, Петрусь поволі розправив ноги, звівся навстій і, потягнувшись та згадавши гнівні материні слова, тихо побрів за псом до буди, де й вирішив заночувати. У великій буді стало місця для обох. Залізши “на чотирьох” і вмостившись на повсті поверх старої батькової свити, Петрик скулено влігся. Пес пашів теплом, приязно лизав його, і хлопець натимчас відчув себе щасливим.

Цілоденна виснажлива змора, сюркоти жабок і коників-цвіркунів у завмерлій тиші та співучасливе зігрівання Рябка приспали хлопця швидко й міцно так, ніби він напився маку. Та як раптово Петрик заснув, так же зненацька наступного дня вранці і проснувся від гавкоту Рябка, що неспокійно гасав по двору. Проснувся зляканим і напруженим, підібрав коліна в застінок буди, щоб їх не видно було з двору. Різкий шпигучий біль потертостей та жар на сідницях нагадували хлопцеві про непростиму величину скоєного лиха у вчорашньому захопленні.

Клацали щиколди і колодки дверей, дзенькало цебро та скрипів журавель над криницею, жалібливо співала завісами хвіртка, крикливо горланив десь зобік півень, сокотіли яйценосо кури, як завжди, Ярися спроваджувала на річку гусей і качок із двору, кувікав у сажику підсвинок, –  двір жив озвичаєним життям. Доносилися звуки і з міста: грюкливо котилися по бруківках чиїсь вози під валування собак, пухпухкав здалека двигун у млині та на олійні, ледь чувся тарабанний стук із сепараторної маслозаводу та із шерстобійні. Та враз Петрик почув голос батька, його притишену лайку, адресовану через нього Тодосеві й матері, що уривками долинала до нього і ніби пригнічувала його, примушувала забитися під задню стінку буди, розпластатися і спресуватися так, щоб не бути поміченим.

За якийсь час почулися приливно-звичні удари із каланчі, які сповіщали міщанам пору дня, і Петрусь зрадів, що батько піде незабаром, як завжди, на Гору до млина, і йому вдасться поснідати, сісти за “Читанку” і підучити уроки, до яких не брався в неділю.

Зовсім близько, –  аж дух забило хлопцеві, –  почувся дзенькіт Рябкового ланцюга, якого псові чіпляв до шиї батько.

–  Наріж, поки вернусь, коріння шелюжного в’язку і замочи на березі, сходи до діда Вустима і забери косу на вечір, зайди по путі до дядька Левка і перекажи, що чекатиму його в суботу перед толокою до старої Вусті, –  чув Петрик батькові накази Тодосеві. – А тому байстрюкові, як появиться, скажи, що й путь у двір заказана йому, сукиному синові, зучора! Ти чуєш, що кажу?! – підвищив він голос.

–  Чую-у, –  схлипливо відповів брат. – Перекажу, як звеліли.

–  Дивись мені! – погрозив батько і посунув на вулицю, клацнувши хвірткою.

Петрусь аж розправився і, виждавши трохи, на випадок, якщо батько раптом повернеться, під радісне скавуління Рябка виповз із буди, як на білий світ народившись, і направився оглядливо в хату.

–  Ох, ти ж горе моє! Ох, ти ж хвороба моя невиліковна! – приговорювала в хаті Ганна, зустрівши сплеском рук сина. – І в кого ж ти отаким удався, і як з тобою далі жити, і скільки ще терпіти від отого скаженого батька образ і побоїв за тебе? – оглядала вона, спустивши хлопцеві штанці, потерті запалено-червоні сідниці. – Такому і люди не повірять, –  змазувала вона сметаною синові рани. – Як то можна спускатися аж до м’яса і не відчути того?!

–  А тато нас побили із-за тебе, –  зашептала Ярися, готова з Лідунею йти до школи. – А Тодося аж заюшили вони кров’ю!

–  І Домашку нині вранці вдарили, –  додала і собі Лідуня. – А чому ж нас не покликав спускатися? – запитала по-дорослому згодом.

–  Тато казали, що тебе поб’є Бозя за гріх! Он що! – додала і свого найменша Таня.

–  Де ж ти спав сю ніч? – співчутливо спитала мати, обережно натягуючи Петрусеві штанці.

–  У буді із Рябком, –  прорвалося крізь плач пояснення.

–  У буді? – не повірила Ярися. – Як же ти там примостився, що і тато не помітили?

–  Горе, доню, навчить всьому, –  відповіла за сина Ганна. – Що тепер робитимемо із тобою? Батько ж тебе на смерть заб’є, як допадеться. Сідай хутчій, снідай, а ви, дівчатка, ідіть до школи, –  застебнула Ганна обережно на бабки підтяжки на штанцях.

–  Піду до школи, а потім із Івасем – до тітки Килини, –  давився Петрик сніданком, бо сестри чекали на нього.

–  Батько і там тебе знайде, як захоче. Не будемо ж ми йому брехати, як почне бити!.. Встигнеш, не квапся так! – взялася вона вкладати в шаньку зшиток, невиливайку, ручку,   читанку і канапку-бутерброда. – Зі школи приходь додому, тоді щось придумаємо, батько вернеться геть пізно від млина.

За хвилину діти неквапом ішли до школи, Петрик дорогою перечитував “Паризьку комуну”, і дівчатка, не стерпівши його повільної ходи, побігли, залишивши брата на вулиці. Вже доходячи до шкільної хвіртки і повторюючи в умі урок, Петрик з віддалі побачив білий аркушик паперу, приклеєний на паркані біля хвіртки. Підійшовши ближче, він, задерши голову, із цікавістю прочитав написане вголос і диву дався: “Директорові школи пропонуємо за двадцять чотири години вибратися із міста, як зрадникові революції! При невиконанні цього попередження він заплатить життям!” Петрик враз забув про власні злигодні, шкода йому стало директора – знав того як доброго чоловіка, що вернувся з Сибіру, куди був засланий разом із батьками.