У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

–  Ні при чому він у тому лихові! – аж скривилася Марта Давидівна. – Де ваша революційна честь і людська мораль? – гукнула, відкриваючи двері класу.

–  Самі розберемося, кажу, без ваших настанов і висновків! – люто кинув депеушник, тягнучи Петрика коридором до учительської.

Директор школи у кімнаті був один. Петрик добре знав його, бо, крім школи, неоднораз бачив його в себе вдома, як той навідував Марту Давидівну. Від хлопців не раз чув, що директор хоче одружитися з учителькою, а вона відмовляє йому із-за сина Вадька, який чомусь його не любить.

–  То яку вашу думку передати слідству, товаришу директоре? – утримуючи за руку Петрика, спитав депеушник.

–  Гадаю, товаришу Голик, що ваше твердження помилкове і згубно відіб’ється на вихованні учнів школи, адже і Янчук, і Кобзар – прикладні учні, батько Петрика всю революцію і по ній разом із своїм братом були прикладними червоними козаками…

–  Нам краще знати, хто ким був, –  перебив директора депеушник. – Повторюю, вашу думку я передам слідству, але вона є контрреволюційною.

–  Висновки так швидко, мабуть, ще рано робити. Претензій до учнів, тим більше до нього, –  вказав Джміль очима на Петрика, –  я не маю. В даному випадку, гадаю, треба розглядати якусь іншу контрверсію, не подібну до вашої.

–  Я ж не раджу вам, як учителювати й директорувати, –  образився Голик, –  то чому ви радите нам, як вести слідство? – ледь стримав він себе і потяг хлопця до дверей, не прощаючись. – Ти що думаєш, я тебе буду отак весь час тягати?! – сіпонув сердито Петрика уже в коридорі.

Перед тим, як відвести хлопця в ДПУ, він пішов із ним до паркану, щоб переконатися ще раз, чи дістає той рукою до місця, де була наклеєна листівка, а дорогою радив учневі, що він має говорити на слідстві.

–  Говори, як було, –  підказував він. – Батько дав тобі листівку, щоб ти її наклеїв, і ти його послухався. Зізнайся, що ти її написав так, як тобі підказував батько, печатними літерами і тістом приклеїв до паркана. Зізнаєшся і зразу ж підеш на похорон тітки Домахи, що померла ще вранці, як ти пішов до школи, –  полагіднішав провожатий.

–  Я ж, дядьку, не дістаю до того місця на паркані-і-і! – розридався Петрик. – Як би я наклеїв ту папірчину? А батько про неї ні сном, ні духом не відають, то гріх таке на них казати!

–  А ти скажи, що підставив щось, хоч би цеглину чи дві, –  радив він. – Скажеш так, то на тому для тебе все й закінчиться. Та не рюмсай мені! – смикнув Голик щосили хлопця за руку, аж той завищав від болю, брехні і образи.

В просторому коридорі ДПУ, в який вступили Голик з Петрусем, стояли сутінки, бо його освітлювало лише одне вікно. Голик підштовхнув Петрика за дощату перегородку, де у відгорожі попід стінами сиділи тісно на двох ослонах якісь люди, а ті, що не вміщалися, стояли або сиділи навпочіпки чи й на підлозі посередині. Петрик розгледівся, вибрав шпарку між двома перемовцями в куточку, обережно вліз туди і схилився на стіну в чеканні, схлипуючи.

–  А це що за вишкварок сюди заблукав? – вдивляючись у Петрика, кепкував літній чолов’яга із рубцем на обличчі, як Голик пішов до допитної.

–  Не вишкварок, а контрреволюціонер, Вустиме! – глузливо поправив його інший з-під вікна. – Хіба не бачиш, у нього і постоли валові, як у контри!

–  Дитина ж перед вами! Як можна кепкувати?! – дорікла чоловікам моложава білолиця з таранкуватими подзьобинами на щоках жінка. – І куди вони дивляться, і що творять,  окаянні?! – додала, невідомо до кого звертаючись.

–  Розбишаки вони, –  бовкнула стиха друга з кутка, –  і адвокати про те не відають.

–  Як то не відають облікати?! Треба їм розповідати і про себе, і про дітей оцих, –  радила моложава і білолиця жінка. – Хай той більшечкий уже, а це ж дитя ще, –  не знав Петрусь, що  вона натякала на нього.

–  А тебе ж за що привели сюди? –  поцікавився чоловік у Петрика. – Арештували, питаю, за що? – оглядав він малого.

–  Не рештували мене, а привели-и-и, –  не стримав лиха в собі Петрусь. – Листівку побачив на паркані, як ішов до школи-и-и, –  залився він сльозами.

–  А я що казав?! – не стримався знову кепківник із кутка. – Тут усі сьогодні контрреволюціонери, –  хихикнув він вимушено. – А цей, мо’, перший із них!..

–  Не всі, Нечипоре, –  заперечила третя, що сиділа на краєчку ослона. – Ми з Карпом тут за пожежу.

–  Сказала! А пожежа – хіба не контрреволюція? – ухопився за сказане Нечипір. – Ще й яка, коли хочеш знати! Може й більша, ніж оті листівки, бенеря б їх забрала!..

Петрик прислухався до стишених розмов людей у загородці і все більше переймався страхом невідомого, чекав, як і всі, виклику та допиту, що відбувався за закритими подвійними дверима. Із-за них, як стихали перемовки, долітали приглушені голоси і навіть скрики.

Із одних дверей у коридор вийшов Дорошенко, а йому вслід Ромко, обидва пішли геть до виходу, із інших дверей депеушник вивів заюшеного Кобзаря із руками за спиною і повів його до виходу, а за сусідніми дверима почувся такий крик, що в Петрика аж душа впала в п’яти, як при батькових побоях.

Час тягся повільно і острашливо не лише для Петрика. Та ось одні двері допитної різко відчинилися і звідти ніби вивалився якийсь довговусий дядько в сірій старій солдатській шинелі і такій же смушевій шапці, ледь накладеній на голову, за ним слідом інший –  молодий, у реміняччі через плечі, в чорних галіфе і лискучих бульдових хромових чоботях. Другий поспішно, але обережно прикрив за собою обидвоє дверей, звелів вусатому почекати, а сам пішов на вулицю.