12 польських есеїв
- Автор: Милош Чеслав, Ват Александер
- Год: 2001
- Язык: украинский
- Год: Критика
- ISBN: 966-7679-19-5
- Переводчик: Роксана Харчук
- Жанр: Критика
Электронная книга - «12 польських есеїв». Краткое содержание книги:
Листи видатних митців тієї доби проливають яскраве світло на цей, знаний з літератури, образ кохання. Хоча й вони теж підпорядковані романтичній стилістиці, однак частіше показують різницю між благородними поривами душ, що зафіксовані на папері, і справжнім станом свідомості. Вони показують також, що ідеальна коханка не ідентична своєму земному прототипові, а почуття, які цей останній може розбудити, залишаються слабшими і не такими витонченими.
Візьмемо, наприклад, юначі листи Міцкевича до Маралі: знайдемо там продовження скарг літературного Ґустава. Однак, пишучи до приятелів, поет виявлявся тверезішим та холоднішим. Під час перебування в Росії він відверто признався, що його натура не відповідає Вертеровій. Не ідеалізував також коханої, заявляючи, що розуміє її почуття і те, що вони не відповідають його колишнім екзальтаціям. Після шлюбу Марилі він констатував, що не вважає її надто нещасливою, а приятелям, яким була до смаку його роль трагічного коханця і через що вони намагалися зачепити почуття поета, рішуче відписував, що не сумує через веселість Марилі і не радіє її смуткові. Це не перешкодило тому, щоб зробити у літературі з нещасливого роману діатрибу проти світу, котрий не допустив поєднання душ, призначених одна одній.
Красінський – хоча й підпорядковував життя літературним еталонам, а в листах до Дельфіни Потоцької старанно стирав межі між літературою й дійсністю – часом також давав зрозуміти, що свідомий умовності образу тієї, котру обожнював. У випадку його любовного шаленства порядок був такий: спочатку він схилявся перед ідеалом, своєю Дялою, а для привабливості цього образу покохав справжню Дельфіну. Отож він мав причини для того, щоб називати її «дитиною своєї душі». Інколи він навіть скаржився на труднощі, що терпить, аби перетворити Потоцьку на Беатріче, щоб душу реальної, може, досить прозаїчної жінки, перенести в ідеальний світ та одухотворити.
Наводжу все це не для того, аби констатувати, що поети-романтики перебільшували, описуючи муки кохання. Різниця між їхніми особистими та літературними описами кохання повинна радше унаочнити особливий характер романтичного почуття і передусім те, що для поетів воно було формою туги за ідеальним світом. Сильніше від реальних жінок вони кохали і саме цю любов виражали в текстах – тіні, ілюзії, марення, позаяк бачили в них містичне відбиття жаданої трансценденції. Любили в своїх героїнях також виявлення власного, рафінованого «Я» і розглядали себе в «ангельських паннах«, наче в дзеркалі, вбачаючи в них бажаний образ своєї душі, очищеної від земних домішок та вад.
Звичайно, такий характер романтичного кохання виключав тіло та пристрасті як істотні елементи еротичних злетів. Коханих творилося з «імли та піни» і такими невинними, що літературний Ґустав, роздягаючись у присутності портрета обожнюваної дівчини, прикривав їй очі листочком або гасив свічку. І навіть тоді, коли Міцксвич писав досить сміливу еротичну поезію, змальовуючи земні пристрасті, любовне побачення закінчувалося сумною констатацією, що «груди вже застібнуті».
Існує, однак, романтична література, що трактує кохання більш чуттєво. Відносяться до неї переважно тексти, створені в колі так званої «української школи» польського романтизму. На південних окраїнах коханцям дозволяються повнокровніші почуття, – чим пізніше скористався Генрик Сенкевич, маючи досконале відчуття розмаїтих польських кліше. У створених ним еротичних портретах Олюнька – згідно з визначенням Кміціца «королева польська» (хоча й з литовського роду) – розумна, стримана: пануючи над власними пристрастями, змушує чоловіків ставати шляхетнішими. Гелена або Кшися, обидві русинки, – «гарячої крові», і їм легко трапляються еротичні «конфіденційності». Не кажучи вже про українську Горпину, котра просто пішла з парубками «вовтузитись» на сіно.
У романах, дія котрих відбувається в Україні, модель кохання рідше буває андрогенна, а любовне тяжіння приваблює частіше пристрасть, аніж душу. Це можна пояснити сильним впливом народної культури на цю літературу, зрештою, частина її героїв виводиться з народу. Однак проблема видається складнішою, бо навіть «Марія» Мальчевського, що презентує Україну польську, лицарську та шляхетську, змінює образ романтичного кохання. Нищення й марнота, що пронизують світ, представлений автором, не щадять також і кохання: сліди почуття розвіює, як і все інше, український вітер, а любовна трагедія не переростає в космічну. Навіть герої цього роману, хоча вони й закохані, неміцно поєднуються в містичному єднанні душ, а Марія більше тужить за Богом і смертю, аніж за коханим. Кохання не замикає їх у власному, підвладному особливим правам світі, бо кожен із них існує у ворожій і всевладній реальності, де все піддане знищенню.