Дівчата зрізають коси. Книга спогадів
- Автор: Подобна Євгенія
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Люта справа
- ISBN: 978-617-7420-39-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Дівчата зрізають коси. Книга спогадів». Краткое содержание книги:
Ці історії було записано з листопада 2017 до липня 2018 року воєнною кореспонденткою Євгенією Подобною.
Збірник спогадів “Дівчата зрізають коси” підготовлено в рамках проекту Українського інституту національної пам’яті “Усна історія АТО”.
Потім були перші обстріли на Сиваші. Я з грошима у валізі, хлопці кричать: «Покинь її», — штовхають в окоп, кидають мені автомат. А я з того автомата стріляла востаннє на навчаннях 10 років тому. А далі бачу — йде вертушка і стріляє по нас. Смішно, але валізу не кинула…
Далі всі батальйони зайшли в зону АТО. Спершу була Савур-Могила. Тоді багато наших загинуло. Командиром першого батальйону був у той час нікому ще не відомий, просто хороший хлопець Сергій Собко. Тепер він уже має Золоту Зірку Героя України. Із Сергієм ми познайомилися ще під Кримом. Це був найбільш інтелігентний батальйон бригади. Собко — чудовий командир, ніколи ні на кого не кричав, але його слухали, і в нього завжди був порядок. Дзвоню йому запитати, що там відбувається на Савур-Могилі. А він каже: «Ми її взяли, але так цікаво… Ми ж вірили, що там — шахтарі, а вони стріляють по нас і стріляють. Думаю: «Та що ж це? Я, кадровий офіцер, із шахтарями не можу дати собі раду?» А коли збирали наших поранених і загиблих… Світло ніяк було увімкнути, тож збирали всіх підряд. А потім виявилося, що серед них — російські кадрові військові, спецназ».
А потім була Степанівка. Там бригаду розбили. Це сталося з 12 на 13 серпня — нам подзвонили і сказали, що пропав повністю зв’язок із бригадою. Вранці приходжу на роботу. Дівчата, які працюють у частині, сидять мовчки — їхні чоловіки там. Де, ніхто не знає. Ніхто ні про що не говорить, поряд з кожною — мобільний телефон. І тиша. У Новограді почались демонстрації, жінки вимагали пояснити, де їхні чоловіки, а ніхто нічого пояснити не міг.
І тут пішла третя хвиля мобілізації. 14 серпня почали виходити на зв’язок з нами перші бійці зі Степанівки, розповідали, що сталося. Повідомляли, кого бачили живим, кого мертвим. Тільки ця інформація у нас і у рідних і була. Вже 17–18 серпня ми знали, що все дуже погано — багато вбитих, поранених, полонених. Дуже знущалися з жінок полонених — відбирали телефон, дзвонили дружині й усю ніч обіцяли, що ось-ось чоловіка її розстріляють. І так до 5-ї ранку, а під кінець кажуть: «Ну добре, до наступної ночі він іще буде живий». А наступної ночі знову дзвінок і знову знущання…
22-23 серпня дісталися до Новограду перші, хто звідти зміг вибратись. Потім у Вконтакті виклали фото трьох наших мертвих хлопців з військовими квитками і сказали, мовляв, їдьте, забирайте своїх. Важко було пояснити, що нікого послати по тіла — бригади нема, Степанівку зрівняли з землею… Відправили першу групу на пошук тіл, по моргах. Упізнавати, за документами. Зібрали офіцерів, і я разом з ними поїхала збирати нашу бригаду. На той момент начфін бригади повернувся з миротворчої місії в Ліберії. А я стала заступником командира роти з роботи з особовим складом. Їздила по моргах, шукала наших хлопців, батьків возила.
Якось бачу — сидить жінка, плаче. В неї два сини і зять там — і всі зникли безвісти. Почала шукати — знайшли: один син у госпіталі з відірваною ногою, інший підірвався, нема його вже. Його дружина поїхала на упізнання, хоча й відмовляли. Накачали її заспокійливим, приїхали. А там самі зуби були. За зубами й упізнавали його. А один був випадок, коли повезли маму на упізнання. Вона впізнала. Ми оформлюємо документи, а це процес довгий… А мамі тим часом дзвонить її син. Живий. Після цього маму забрали до лікарні.
Поки наша бригада була на полігоні, їздила в АТО негласно, допомагали рівненському батальйону «Горинь». Потім я почала опікуватися п’ятим батальйоном нашої бригади, а це — «на тобі, небоже, що мені негоже» — на поганому рахунку був підрозділ у бригаді. З дисципліною там були проблеми — були хлопці, що водили з чаркою дружбу. Старшина батальйону почав просити, щоб мене зробили там замполітом. Командування в шоці: жінка — комадир з роботи з особовим складом? На війні немає «дєвочєк» на таких посадах, я це розуміла.
Але, тим не менш, усе владналося. Після подій Дебальцевого я остаточно зрозуміла, що не можу піти з бригади. Якимось дивом за кілька днів мене таки призначили замполітом. Так я стала заступником командира батальйону, який воює на передовій. Мабуть, перша з жінок на той час. Приїхала в Констянтинівку. Їдемо знову, кудись у бік Дебальцевого. Мене привели, показали, де я житиму. Така собі літня кухня покинута, шпалери прибиті цвяшками. Там стіни були жахливі, приклеїти ніяк, а мені так намагалися влаштувати затишок, що ось так викрутились — прибивши шпалери до стінки цвяхами. Постіль навіть була, «буржуйка», стіл, скатертина на столі, квіти стояли. Отак мене зустрів батальйон. Пішли знайомитись, купа чоловіків і я. Так почалася моя служба в батальйоні.