Дівчата зрізають коси. Книга спогадів
- Автор: Подобна Євгенія
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Люта справа
- ISBN: 978-617-7420-39-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Дівчата зрізають коси. Книга спогадів». Краткое содержание книги:
Ці історії було записано з листопада 2017 до липня 2018 року воєнною кореспонденткою Євгенією Подобною.
Збірник спогадів “Дівчата зрізають коси” підготовлено в рамках проекту Українського інституту національної пам’яті “Усна історія АТО”.
Позивний «Перлинка» мені дали в «Горині». Вони довго думали, як мене назвати, але рішення прийшло спонтанно. Ми їхали в машині, я побачила фазанів і почала кричати, мовляв, гляньте, це ж фазани! А вони не бачать. Хотіла сказати їм, що я далеко бачу: «Я — зорка», — та натомість вийшло: «Я — зорька». Так вони мене й дражнили Зорькою, мовляв, будеш тепер як корівка зватися. Приїхали на базу батальйону, а там був начмед Андрій. Почув, що мене називають «Зорькою», і каже: «Яка ж вона Зорька, якщо вона — перлинка?» І почали мене звати «Перлинкою». Так воно і залишилось.
На війні було більше доброго, ніж поганого. В мирному житті ти з цими людьми ніколи б не перетнувся. У вас були різні захоплення, інтереси, а тут ви разом цілодобово. Це нові знайомства з цікавими людьми, неймовірне розширення кругозору. Тут ти дуже швидко дорослішаєш. Якою б дитиною ти сюди не прийшов. Мінус у тому, що мені трішечки не вистачає розвитку. Я намагаюсь у вільний час читати книжки, вчити англійську онлайн. Про яке майбутнє України ми можемо говорити без професіоналів? А вони мають обов’язково володіти іноземною мовою, якщо ми хочемо бути частиною цивілізованого світу. Тому англійську має знайти кожен, і я намагаюся опанувати мову до рівня вільного володіння. Ввечері можна виділити годинку для себе.
Думаю, зараз настав час, коли треба зробити паузу, бо я боюся досягти «точки неповернення». Бо я бачу цих хлопців — якими вони були на початку, якими їдуть додому, і як їм там незручно, нецікаво, як вони не можуть адаптуватись у мирному житті й знайти спільну мову з людьми, що не були на війні. Я не хочу цього. Я відчуваю, що я трішки втомилась і маю зробити перерву. Замкненість в одному просторі, з одними людьми день у день… Вони чудові, я їх люблю, мені з ними комфортно, але ми часом трішки втомлюємось один від одного. Треба трохи побути вдома, приділити увагу рідним, вони скучили. Треба дати і батькам відпочити й розслабились, бо їм теж непросто жити в постійному страху за мене два роки.
Катерина Луцик
81-ша десантно-штурмова бригада
Я закінчила медичне училище, а ми всі військовозобов’язані. Після випуску мені потрібно було стати у військкоматі за місцем проживання на облік. Я прийшла туди — а це саме було під час мобілізації — і запитала, як взагалі зараз з медиками на фронті. Комісар відповів, що дуже погано, медиків катастрофічно не вистачає. Тоді я спитала, чи беруть вони жінок. Вони сказали, що беруть. Через два дні я пройшла комісію і поїхала у навчальний центр.
Піти в армію мене підштовхнула смерть знайомого на фронті. Саме через те, що йому вчасно не надали медичну допомогу. Його можна було врятувати — в нього була кровотеча. Але поряд не було лікаря, і він помер.
Я потрапила в десант не одразу. В навчальному центрі нас розподіляли по батальйонах, і я спершу опинилася в батальйоні спеціального призначення. А коли в мене вже були документи на руках, я зустріла знайомого, і він поцікавився, куди ж мене розподілили. Каже: «Спецпризначення? То тебе одразу на фронт не пустять. Там іще треба буде багато навчань пройти». Але я хотіла вже їхати на передову, і він порадив мені йти в батальйон ПДВ. Я попросила про переведення, і так, зрештою, потрапила у 122-й батальйон 81-ї бригади. Є ще один момент, який зближував мене саме з десантом. Мій брат — кадровий військовий, десантник. Коли я пішла до армії, він перевівся в мій підрозділ, щоб служити разом. Я взагалі не розуміла, що таке армія. Вчилася всього, як то кажуть, на ходу. В хлопців у школі хоча б ДПЮ є, а я не знала навіть, як правильно до командира звернутися…
Хлопці як сприйняли? По-різному було… Були і кпини, і глузування. Але лише на початку. Згодом усе змінилося. Я намагалася не відрізнятись. Ніколи не просила для себе якихось особливих умов, не скаржилася, що мені важко, не вимагала окремого душу чи кімнати. Жила з ними разом, в однім наметі. Кардинально ставлення до мене змінилося вже після першого виїзду. До того ще бувало часом… Мовляв, приїхала тут краля… Після першого виїзду до мене почали ставитись по-іншому. І я з усіма подружилася.