Дівчата зрізають коси. Книга спогадів

Мені доводилося дзвонити батькам і повідомляти, що їхня дитина загинула. Ти телефонуєш у військкомат, з’ясовуєш, можуть вони прийти чи ні. Якщо ні — дзвониш сам. Бажано було дзвонити батькові. Перше питання було вже завчене: «Чи є хтось із вами зараз поряд?» Просиш дати трубку тому, хто поряд. Попереджаєш, що зараз буде неприємна новина. Говориш. Далі в трубці крик. Це треба пережити. Просто мовчати, а потім розповідати, що робити далі, що потрібно для похорону.

Часто спочатку кидали трубку. Потім людина приходить до тями і набирає перепитати, чи правда це. Ти відповідаєш іще раз, що так, правда. Головне — не плакати, плакати просто не можна було. Починаєш пояснювати, що робити далі. І починається робота: зібрати, передивитися речі загиблого, упізнати, оформити всі документи, а це дуже багато паперів. Знайти машину, людину, що тіло відвезе, отримати дозвіл на вивіз…

Страшно було, коли перебираєш їхні речі, а вони ще теплі, в когось іще із вогкою грязюкою — тобто він їх ось щойно вдягав, а тепер його нема. А далі розслідування, і ти переживаєш це по другому колу. Особливо тяжко було з Наташею Хоружою. Звикла до хлопців, а тут дівчинку вбили. Прийшли збирати речі, а там м’які іграшки лежать, кофточка, ліфчик, помада, рюкзак маленький…

Потім іще треба проконтролювати, як тіло доїхало на місце, відправити когось на похорон. Я на похорони не їздила, ніколи не їздила. Я пам’ятаю кожного з них, яким я його прийняла, я бачила їх у морзі, але ніколи не бачила у труні. Це зіграло зі мною злий жарт. У морзі я ще не до кінця усвідомлювала, що їх більше немає. Коли звільнилася, я з ними говорила, вони для мене були як живі. Психолог сказав, що я їх для себе не поховала, і це не дає мені спокійно жити. Я постійно думала: що ми зробили не так, що вони загинули? Я поховала так 140 своїх бійців. Постійно звинувачую себе і думаю: що ми зробили не так, що могли зробити, аби вони вижили? Тілом я тут, а думками — там, уся там…