Дівчата зрізають коси. Книга спогадів

Коли почалася мобілізація, було зрозуміло, що мого чоловіка теж можуть забрати у військо. Він просив говорити, як по нього прийдуть, що я не знаю, де він і що. Це була остання крапля… В армію я пішла після того, як розлучилася з чоловіком.

Мені дуже хотілося чимось допомогти, щось робити. Пішла в обласний військкомат і сказала, що хочу служити. Мене спершу направили до Василькова, але там не знайшлося жодної посади, і мене відіслали назад. Буквально через день з’ясувалося, що в навчальній частині у Старичах є посада кухаря. Я довго думала. Ким я хочу служити, я не знала, розуміла лише, що хочу бути корисною, тож чим займатися, було байдуже — аби потрапити в армію. Так я підписала контракт. Через два місяці нас мали послати у 59-ту бригаду, але там дівчат брати не захотіли, тож нас перевели у 72-гу. У квітні 2016 року я прийшла у свою бригаду.

В Авдіївку ми зайшли в жовтні 2016-го. Хлопці з нашого взводу вже побували в АТО, і вони постійно розповідали про те, як стояли під Волновахою, що там страшно і «чого ти туди прешся?». Мені страшно не було, радше дуже цікаво. Хотілося все побачити на власні очі, відчути, як це. Авдіївка особливих емоцій не викликала — місто як місто. Тим більше, роздивлятися було ніколи, бо одразу з’явилася робота — розвозити продукти по позиціях. Я мала розподілити припаси по всіх ротах. Завантажували харчі. Спершу одній роті привезли, потім другій, третій… Було так важко залазити щоразу у високий кузов машини, що я навіть зняла бронежилет. Мене хлопці питають: «Ти що? Тобі не страшно?» А не страшно було, бо тихо — саме тоді не стріляли.

З жовтня до листопада я була на командному пункті батальйону, і вже наприкінці листопада перевелась у першу роту — на позиції. І там служила до свого поранення. Найстрашніші обстріли були в січні 2017 року. Дуже важкий був час. А так — я робила свою роботу, на інше не звертала уваги, і на обстріли теж не надто, бо обід має бути за розкладом, хоч війна, хоч там що, ви ж знаєте. Тривожно було, звісно, за хлопців. А от у січні вже доводилось ховатися. Особливо запам’ятались обстріли з «Градів». Найважчий період для мене почався 29 січня — коли були бої за позицію «Алмаз». Я спершу не знала, що відбувається. Обстріли починалися десь о сьомій ранку, а потім вступало важке озброєння. І так тривало тиждень. Багато прилітало в поле перед нами. Було пару днів, що ночувала в погребі — набридло бігати постійно в погріб і нагору, тож вирішила там і спати.

Хлопці ставилися до мене добре, підтримували. Бувало, що допомагали почистити картоплю, дров притягти чи сміття винести. Пару разів шоколадки приносили. Там я познайомилася зі своїм нинішнім чоловіком. Це сталось у грудні 2016-го, коли я розвозила продукти по позиціях. Це була остання точка на той день. Він вийшов, застрибнув на кузов машини і, такий: «Боже! Їжа, продукти! Ми вже три дні нічого не їли», — а я на те: «То забирай усе!» Отаким було наше знайомство. Потім він часом приходив на нашу позицію, просто вітався і все. А далі так вийшло, що мене перевели до його взводу на кілька днів — їжу готувати. Там почали спілкуватись, а потім і зустрічатися. Навіть на війні є місце для романтики. Якось був обстріл неподалік, вибухи… А в нас на позиції альтаночка така, зі столиком, ми з ним сидимо, чай-каву п’ємо, говоримо… Чим не романтика?