Дівчата зрізають коси. Книга спогадів
- Автор: Подобна Євгенія
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Люта справа
- ISBN: 978-617-7420-39-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Дівчата зрізають коси. Книга спогадів». Краткое содержание книги:
Ці історії було записано з листопада 2017 до липня 2018 року воєнною кореспонденткою Євгенією Подобною.
Збірник спогадів “Дівчата зрізають коси” підготовлено в рамках проекту Українського інституту національної пам’яті “Усна історія АТО”.
Найважчий період на промзоні — це, напевно, перші два тижні. В цей час у нас було найбільше поранених. Хлопці щойно зайшли — нові позиції, все нове, поки адаптуєшся, поки розберешся, що до чого… І, як завжди, коли заходить новий батальйон, ворог починає щільніше обстрілювати. Може, щоб показати, хто є хто, чи щоб залякати, не знаю.
Під Горлівкою в нас був один загиблий, а на промзоні — багато. І кожен такий випадок — це невимовно важко. Я от зараз про це розповідаю, і в мене мурашки по шкірі. Після кожної смерті я розчаровуюсь у собі, я себе картаю, що це я винна. А якби на хвилину раніше приїхала, а може, щось іще могла зробити, і він би вижив? Потім лікарі здійснюють огляд, дають висновок, і до моєї робити ніколи питань не було — все було правильно зроблено. Але я все одно постійно картаю себе. Коли надаєш допомогу на позиції, робиш масаж серця і розумієш, що вже 20 хвилин пройшло, що це вже смерть і нічого зробити не можна… І найстрашніше тоді для мене — обернутися, знаючи, що за моєю спиною хлопці стоять, які з ним служили, його командири, і вони стоять і чекають моїх слів. Це найважче — обернутись і сказати, що вибачте, але він помер. Я почуваюся… як на Страшному суді, коли виносять вирок… Страшно, але це доводилось говорити саме мені.
З усіма пораненими ми підтримуємо зв’язок, знаємо, як вони, відстежуємо, як склалась їхня доля після поранення. Кожен має займатися своєю справою. Я не знаю, чи змогла б я так влучно стріляти, як наші хлопці, особливо в той час, коли по тобі ведуть вогонь.
Щодо побуту — це від людини залежить. Якщо людина неакуратна, то вона і в цивільному житті така, і навпаки — було б бажання. На промзоні ми жили всі в одному підвалі, мали один душ, але хлопці все одно старались мені якось виділити окремий куточок. Шторкою мене відгородили, щоб я могла вільно перевдягатися. Коли ми зайшли в перший день, хлопці ходили по ділянці, роздивлялися: де позиції, де що можна переробити, де ще спостереження поставити. Поміж розбитих будинків вони знайшли і принесли мені дзеркало. Велике таке, на повний зріст. Я спочатку розсміялася, кажу: «Не знаю, що я з таким дзеркалом великим робитиму». Потім принесли якусь тумбочку маленьку, і в мене був такий затишний куточок облаштований. Зранку вмилася, зачесалася, трішки вії підфарбувала — просто, бо звикла так іще в цивільному житті.
А ще в мене був дуже розуміючий командир — він відпускав мене раз на місяць зробити манікюр. Це було дуже смішно. Спершу я нігті просто коротко обрізала, але якось ми сиділи на командно-спостережному пункті, і я підпилювала нігті. А командир питає: «А де твої нігті поділися? Ти ж колись такий гарний манікюр мала». Кажу: «Ну немає ж можливості». А він: «Чого ж ти не сказала? Ми б тебе відпускали на годинку-дві в місто, щоб ти там собі зробила все, що треба». Спершу я думала, що це жарт чи навіть стьоб із мене. Але командир потім повторив, що коли тихо, то я можу на годинку вирватись у місто, зробити свої жіночі справи і швиденько повернутися. І так я раз на місяць виїжджала в Авдіївку і мала гарний манікюр.
В тихі періоди від війни і роботи відволікали книжки — в нас на промці була велика бібліотека, волонтери привезли. Але там, знову ж таки, багато книжок було про війну. А ще в нас була кімната на КСП, ми там часом збиралися вечорами, і був боєць — Олексій Чушкін, — він дуже гарно грає на гітарі. Сміялися, щось згадували і так відпочивали від війни.
А ще в мене було кошеня, Хантер звати. Я дуже хотіла, просто мріяла — і хлопці мені подарували британця висловухого на день народження, коли ми стояли під Горлівкою. Я була безмежно щаслива, але переживала, як воно буде, бо я вже знала, що ми от-от маємо виходити з Новгородського і їдемо на промзону. Воно постійно жило зі мною. І таке кошеня було, що як обстріл — його неможливо забрати з двору. Це була моя маленька відрада — воно росло, бігало, всіх кусало, гралося…
З хлопцями стосунки склались як у сестри з братами. У таких умовах треба адекватно поводитись. Ще в медпункті, у пункті постійної дислокації, я помітила, що були такі, хто приходив просто поспілкуватися. Я зрозуміла це за кілька днів, і вирішила, що це неправильно і так бути не повинно. Це ж стосувалося і жартів типу «Вашій мамі зять не потрібен?». Я просто нормально і відверто з ними поговорила: сказала, що я приїхала сюди не за цим, не за кавалерами і женихами, що я тут із цілком конкретною метою і не збираюся заводити тут жодних стосунків чи чогось такого. Сказала щось типу: «Ми з вами тут з однієї причини і з однією метою, то давайте разом і на відповідному рівні для неї працювати». Потім ми все перевели на жарти і більше до цієї теми не поверталися. Звісно, побратими про мене намагались піклуватися, пропонували, там, додатковий каремат дати, щоб було спати зручніше, хвилювалися за мене, коли я була на виїздах, але як за сестру. Опіка була, залицянь — жодних.