Дівчата зрізають коси. Книга спогадів
- Автор: Подобна Євгенія
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Люта справа
- ISBN: 978-617-7420-39-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Дівчата зрізають коси. Книга спогадів». Краткое содержание книги:
Ці історії було записано з листопада 2017 до липня 2018 року воєнною кореспонденткою Євгенією Подобною.
Збірник спогадів “Дівчата зрізають коси” підготовлено в рамках проекту Українського інституту національної пам’яті “Усна історія АТО”.
Був час, щоправда, коли я мало не перевелася назад, у 30-ту бригаду. В нас були постійні конфлікти з комбригом 54-ї — не було комбата. Але потім бригаду очолив Володимир Горбатюк, а нам прислали нового комбата — «Купола» ― Олексія Оцерклевича. Ми повірили в них і вирішили залишитися. Бувало складно. Коли, наприклад, я була за комбата, і мені треба було доповідати, що в нас із БМП. Нормально доповідати, нарівні з усіма, без пільг, пов’язаних із тим, що я — дівчина. Тоді хлопці мені креслили на папірці, все пояснювали, розписували по кожній машині. Я йшла на доповіді з таблицями, розповідала. Мої бійці підтримували мене і допомагали, як могли, і я їм так само.
Наступна наша ротація — знову Світлодарська дуга, район Луганського і Миронівського. Там було найтяжче місце ще з часів дебальцевських подій. Колись нам казали, що всі, хто стоїть біля Луганського, — герої України посмертно. Якщо подивитися по карті, це виступ, і у випадку повторення боїв, як у тому самому Дебальцевому, там було можливе оточення — і до останнього.
В 2016-му стало особливо тяжко, бо пішли п’ята і шоста хвилі мобілізації. Влітку нас зібрав комбат і запитав, як ми дивимось на те, щоб із нами разом воював «Правий сектор». Ми не були проти, але хлопців попередили, що вони тут неофіційно. Раптом що — волонтери. І вони пішли брати висоту «Мурашник».
І були в той день загиблі. У нас загинув хлопець із 25-го батальйону, Василь Сліпак. Тоді ми ще не знали, хто такий «Міф», — мені його коли показали, я сказала, що то не наш навіть. І ми взяли цю висоту. І тут від командування наказ — відходити, мовляв, це «порушення мінських угод». Попри те, що за кілька днів перед тим сам Президент повторював у якомусь із виступів, що Дебальцеве, згідно з мінськими угодами, мали контролювати ми. Ми зайняли тоді гарну позицію, а вони так перелякалися, що, тікаючи, позалишали всю зброю. В перехватах у них була справжня істерика — вони думали, що ми пішли на Дебальцеве і взяли не один «опорник», а три. І вони почали своєю артою крити своїх же.
«Мурашник» був нашим 5 годин. Тоді все було гарно сплановано, операція була дуже продумана, бойовики не встигали підтягти артилерію, почали переправляти її з-під Авдіївки. Якби в Авдіївці був наказ стріляти, вони б її так і не підвезли. І було б усе чудово. Але нам таки наказали відступити, і ми відійшли.
Під час відходу в мене було семеро поранених, один загинув — боєць Татарчук. Він вийшов тоді, а потім передали, що в нас двоє тяжко поранених. Наш старшина поїхав на МТЛБ їх витягати, бо водій цієї машини відмовився їхати через сильний обстріл. А цей хлопець, Татарчук, був санінструктором, і він повернувся туди рятувати поранених. Його віддали через три дні. Голови не було, вона була просто обвуглена — десь розірвалося зовсім близько біля нього. Була страшенна спека тоді. Ми поїхали в морг його впізнавати. Мама сказала, що в нього татуювання на тілі. До моргу не можна було підійти — такий сморід стояв. Його розкрили — тіло розпухле і черви лазять… Уже неможливо було знайти там якесь татуювання, упізнали лише розгрузку — він у такій ходив. Але тіло було в такому стані, що ніхто не взяв на себе відповідальність підписати акт. Сморід стояв такий, що старшина тільки промокнувши ганчірку бензином і закривши носа, зміг зайти туди. Його лише у вересні за ДНК упізнали. Якби ми тримали висоту, а не відступали, ми б не мали таких втрат…
Довгий час страху не було. Спершу його не було зовсім, бо я вірила в наших. Приїжджаєш на позицію, а там пацани. Ти знаєш, що коли десь голову висунеш куди не треба, тебе по ній стукнуть. Страх почався після «лісу» (операція 54-ї бригади по просуванню позицій 18 грудня 2016 року, коли в ході кількаденних жорстких боїв українська армія зазнала великих втрат. — Авт.). У мене був водій, то він доїжджав до повороту на Світлодарськ і все: «Далі не поїду». А тут ці події… Справжній дурдом.
Потім, 23 січня 2017-го, артилерія накрила місце розташування нашого батальйону. Дуже сильний обстріл був. Забор пробили, машину побило. Я тоді говорила по телефону, то від вибуху відлетіла і навіть не зрозуміла, що сталося.
А 2 лютого загинула Наташа Хоружа. Після смерті Наташі мене, як то кажуть, «накрило». Я повинна була їхати туди, до хлопців, і тоді саме почали крити… І вона загинула. Це вже зараз мені психолог пояснила, чому саме тоді «накрило» — бо загинула дівчинка, мого віку… Тоді зі мною почалось щось таке… Кожен день я почала виїжджати на передову, в найгірші місця. Їздила по найнебезпечніших відрізках. Почала кайфувати від того, що по мені стріляють… Ти не вдягаєш бронежилет, не вдягаєш каску, ти їдеш і отримуєш кайф від того, що тебе ось зараз можуть убити. Страху на той момент уже взагалі не було. Коли тихо було, ставало погано. Кожен день боліла голова, мене «крапали» — контузія.