Дівчата зрізають коси. Книга спогадів

По-різному поранені реагували на те, що трапилось — у кожного своя психіка. Хтось панікував, починав кричати: «Я помру! Я залишусь інвалідом…» А хтось був налаштований на краще. Мені запам’яталось, як одного разу підірвалися хлопці на міні машиною, і був там такий Артем — у нього був перелом ноги, він стопу майже втратив. І він мене все питав: «Ну що там? Я буду інвалідом?» А я його заспокоюю, обіцяю, що все буде добре. І він тоді мені каже: «Пообіцяй, що коли я залишуся з ногою, ми обов’язково з тобою станцюємо. Підемо на дискотеку і станцюємо». Згодом стопу йому відновили — наростили — завдяки сучасним технологіям. І обіцянки я, до речі, дотримала — в нас був офіцерський бал, і ми там станцювали.

Після Новгордського ми потрапили в Авдіївку, в промзону. Заїхали туди 19 червня 2016 року. Тут поранених було набагато більше, і було складніше надавати допомогу через постійні обстріли. Коли ми приїхали, промзона вже була добре розбита, але не так, як зараз, звісно. Були ще будиночки, в яких ми жили. Зараз від них нічого не залишилось.

Коли почула, куди ми їдемо, були різні почуття. Просто тисяча думок у голові. З одного боку, я цього хотіла, я йшла в армію заради цього — щоб бути на передовій, де найпотрібніша. З іншого, був і страх: що там? Як евакуювати хлопців? Чи є там взагалі дорога, якісь шляхи під’їзду-від’їзду? Ми змінювали 90-й батальйон нашої ж бригади. Медики показали мені довші й коротші стежки: де можна проїхати машиною, а де пішки добігти швидше, поки машина їде. Потім ми «допрацьовували» свої точки евакуації, вдосконалювали. Я саджала свого водія за кермо, і ми шукали нові дороги для під’їзду, багато моталися, щоб він дорогу запам’ятав до автоматизму. Причому і вдень, і вночі — бо вночі треба звикнути їздити без світла. Ми так гарно спрацювалися з водієм, що під час виклику я просто сідала в машину, говорила назву позиції й потім уже не підводила голови від пораненого — знала, що він довезе куди треба і максимально швидко.

Та, попри це, евакуювати хлопців вдавалося не завжди, через обстріли. Була в нас ситуація, коли надійшов виклик: троє поранених (серед них, до речі, був і майбутній Герой України Валера Чибінєєв). Першу допомогу я їм надала, і ми вже мали класти їх у машину — на евакуацію, а тут танковий обстріл, дуже сильний. І от одного пораненого ми завантажили, і тут б’є снаряд просто біля входу в наше приміщення і нам засипає вихід. Ми десь години три-чотири, поки більш-менш стихло, не могли вийти звідти. Я надавала допомогу просто на позиції — контролювала стан. Мене врятувало тоді те, що я в сумку клала не лише потрібне для надання першої допомоги, а й деякі медикаменти. Одразу почала парентеральне введення ліків, щоб підтримувати стабільний стан. Коли обстріл ущух, розгребли завали, машина повернулася, і лише тоді ми змогли вивезти хлопців. І неодноразово таке було — що через обстріли ми затримувались по кілька годин на позиції й уже імпровізували там.