Дівчата зрізають коси. Книга спогадів

На війну мене мобілізували. Я — фінансист, працювала в Міністерстві фінансів. Перший раз викликали у військкомат 19 березня 2014 року. Сказали, що забирають. Я погодилася. Подзвонили у 8-й армійський корпус, але там сказали: «Ні, дівчат не беремо». А вже 30 березня 2014 року знову подзвонили і сказали прийти. Запитали, чи піду я в армію. Єдине, про що я спитала: чому мене? Сказали, що було п’ятеро фінансистів: один не служив, один — з дітьми, одному не можуть додзвонитися… Ну, і залишилася лиш я. 30 березня 2014 року мене відправили в 30-ту окрему механізовану бригаду начфіном. Колись я служила у фінансовій службі МНС. Я не кадровий військовий, але там отримала офіцерське звання. Тому мене й забрали. Так я потрапила в армію.

Коли я приїхала на місце служби, в мене був шок. Це був жах. Армії, по суті, не було. Армія не була готова до війни ні у фінансовому плані, ні в кадровому, ні у технічному, ні в плані озброєння. Працювало багато жінок, які собі приходили всі разом, робили мирно свою роботу і йшли додому в чітко визначений час. За документами мало бути обмундирування, обладнання, ліжка, матраци — резерв на випадок війни. Але не було нічого. Коли я приїхала у бригаду, саме прибула перша хвиля мобілізованих. Різні люди були: і такі, хто хотів воювати, і ті, що п’яні валялися, відколи приїхали. Перша моя зустріч з командиром бригади… Я її ніколи не забуду. Він сказав: «Тобі що, адреналіну не вистачає? Чи особисті проблеми порозв’язувати приїхала? Пригод шукаєш? Чого ти сюди прийшла?»

3 квітня ми вийшли в район перешийку з Кримом. Це район Цюрупинська. Чаплинка, Сиваш — туди. Хлопці не знали, куди нас везуть. Був повний безлад. Мені як фінансисту треба було людям нараховувати зарплати, але не було елементарного — списків штату, наказів про зарахування. Ми не могли звести купу людей до банального списку прізвищ. Потім із Києва прийшла телеграма, що ми служитимемо рік і треба терміново виплатити людям грошове забезпечення, бо вже почалися бунти. От вам, мовляв, гроші — діліть на всіх порівну. Перший штат бригади робили з кадровиком уночі. Мої помічники не були фінансистами, тож поки ми розбиралися, можна було збожеволіти. Приїжджали великі начальники, обіцяли зарплату 2–3 тисячі, а з тих грошей, що нам дали, ми могли видати по 500 гривень на людину.

Другий наш виїзд був тяжчий. Ще війни не було, але вже почалися перші обстріли біля Криму. Пам’ятаю, ми їхали біля Чаплинки, кордону ще не було, але ми знали, що де-факто оце — наша територія, а то — їхня. І між нами було метрів 200. Ми їхали позаду БТРа на машині. Стояли поряд росіяни, рили собі окопи, показували нам усяке… Вибачте на слові, навіть голі зади показували якось. Кричали в наш бік усе, що тільки можна було…

Третій виїзд на полігон. Бригада заходила в зону АТО. Другий батальйон заходив у Рубіжне. Ніхто не знав, куди вони їдуть. Гроші їм видавали на залізничній станції просто під час вантаження. Тоді ще не було розуміння того, що це — майбутні учасники бойових дій. Коли ми вже, роздавши гроші, їхали назад, дізналися, що групу наших хлопців на БМП розстріляли, всіх. В них машина зламалася, і вони попросили місцевих жителів про допомогу, але ті їх просто здали бойовикам. Це були наші перші бойові втрати. Двоє загинуло, сім було поранено, один — донині зниклий безвісти. Це був шок.