Любомир Гузар. Хочу бути Людиною

Неприязнь до влади підтримується як попереднім досвідом радянського життя, який сповідував глуху нелюбов і недовіру до будь-якого роду «начальства», так і плеядою пострадянських «політиків» — переважно з колишніх партійних функціонерів і «системних» бандитів. Тож відчуття глибоких, справжніх політичних змін у більшості радянських людей не було й бути не могло. Якщо колишні начальники залишаються на старих місцях — нехай інакше названих, нелюбов і недовіра до них доповнюється роздратуванням і впевненістю, що «нічого не змінюється», «нічого не можна зробити». І навіть коли такий стан справ почав поступово розхитуватися (у суспільство проникали паростки громадянської свідомості), ставлення до влади лишалося в корені негативним. Влада радянської доби асоціювалася з небожителями, які вершать долі, а пострадянські часи — з брудним шахраєм, за руками якого варто невпинно стежити, але не хочеться. Обидва визначення зберігали негативне ставлення до влади, як чогось малодостойного, але не­уникного в цьому недосконалому світі. У такому контексті при владі не могло бути морального авторитету — будь-яка людина, яка туди приходить, символічно «впадає у гріх».

Така ситуація нездорова. Гузар, який представляв вищу владу греко-католицької церкви, власним прикладом спростовував думку, що «у владі немає пристойних людей». Як церква є частиною суспільства і відображає загальну ситуацію в ньому, так і церковна влада має спільні риси з владою світською. У цьому сенсі особистий досвід Блаженнішого і його авторитет вартують багато.

Велику роль знову відігравало те, що Блаженніший ніколи не був радянською людиною. Цей факт досі недо­оцінений. Що би ми не думали про радянську владу й СРСР, ми вважаємо, що цей досвід, не вбивши нас, зробив сильнішими. І до людей, які не мають його, ставимося майже поблажливо: вони так багато не розуміють. Вони виросли в «тепличних» умовах західної свободи, позбавлені наших травм. А ми насправді любимо свої травми і не дуже довіряємо тим, хто їх не має. Не тому, що вони погані, а тому, що вони гірше за нас «розуміються на житті». І в результаті те, що є в їхньому досвіді і чого так бракує нам, ми відсуваємо на другий план.

Насправді Гузар виріс в оригінальних умовах абсолютно особливої свободи. Сама непевність становища біженця і готовність у будь-який момент зірватися з місця не тільки пригнічує, навпаки — виводить на особливий ступінь свободи. Самоврядування в таборах для переміщених осіб, необхідність заробляти, домовлятися й жити в мирі з «місцевими», а отже, і необхідність зберігати дисципліну, потреба не втрачати людську подобу, не опускатися в найважчих умовах — це була дещо сувора, але й дієва школа людських стосунків і суспільних відносин. Для людини, яка виросла за таких умов, слово «влада» ніколи не мало свідомо негативної конотації. Влада інструментальна. Її можна використовувати як завгодно — на добро чи зло. Щоб її використовувати, потрібно вміти це робити й усвідомлювати свою відповідальність за неї. І робити це повинні не тільки люди, які йдуть у владу, а й ті, хто до влади приводить.