Любомир Гузар. Хочу бути Людиною
- Автор: Щоткіна Катерина
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-883-8
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Любомир Гузар. Хочу бути Людиною». Краткое содержание книги:
«Ліві», до речі, були так само засмучені небажанням керівництва УГКЦ стрімголов кидатися в політику, як і «праві». Від греко-католиків очікували агресивного натиску з міцним націоналістичним душком, яким можна було б лякати виборців. Замість цього в особі Гузара на київський політичну арену зійшла людина, яка у всіх (з ідеологічними суперниками включно) викликала симпатію і довіру, бо від неї віяло спокоєм і мудрістю.
«Вони всі були тут, у цьому кабінеті», — сказав Гузар одного разу під час чергових скандальних виборів, маючи на увазі представників різних політичних сил, задіяних у черговій електоральній виставі. І в цій чесності було щось приголомшливе. Утім, фраза «вони всі були тут» означала ще й те, що «всі» вони пішли ні з чим.
Мудрість керівництва УГКЦ дозволила уникнути багатьох неприємностей, на відміну від православних церков, які охоче піддавалися політичним маніпуляціям, погоджувалися на сумнівні політичні альянси й тим самим робили неможливим примирення і дискредитували себе політичним прислужництвом. Керівництво УГКЦ і особисто Гузар розуміли, що відмова від церковно-політичних союзів залишає за церквою більший простір для маневру. Будь-яка політична партія переживає злети й падіння, тому ставити авторитет церкви в залежність від рейтингу тих чи інших політичних сил нерозумно і неприпустимо.
Одним із цікавих феноменів сучасного суспільства є висока «довіра до церкви», яку постійно фіксують соцопитування. Цю «довіру» як аргумент перед владою часто використовують церковні лідери. Насправді це лише «кредит довіри». Якщо довіра або недовіра політикам чи ЗМІ має логічне обґрунтування, то довіра церкві перебуває поза межами раціонального розуму. Вона має дещо інфантильний характер: приблизно так само діти безоглядно довіряють батькам. Авторитет церкви ґрунтується не на симпатіях до того чи іншого лідера, не на підтримці вчинків, а на вірі людей у Небесного Отця. І тут неважливо, чи є ця віра практичною, церковною чи стихійною, інтуїтивною. Така довіра — це надія на те, що є Хтось, Хто про все подбає. До речі, показово, що після Революції гідності «довіра до церкви» за соцопитуваннями впала відразу на 20 % — при цьому церква за рівнем «довіри» приблизно зрівнялася з волонтерами. Причина зовсім не в тому, що церква втратила популярність, просто на хвилі революції люди повірили у власні сили. Подорослішали хоча б на трохи — і довіра до Небесного Отця дещо втратила актуальність.
Говорячи про довіру до церкви, слід пам’ятати маленький нюанс: кредити, особливо з високими зобов’язаннями, треба хоча б час від часу виплачувати. Люди мають бачити, що церква не лише обіцяє посмертну благодать — вона є активним соціальним інститутом, який не виходить суто з земного (ділового чи політичного) інтересу. Особистість гаранта за кредитом довіри дає нам можливість сподіватися на гамбурзький рахунок.
Розділ 10. Церква і влада: «бути» і «мати»
Політики — свідомо чи ні — намагалися зберегти систему, яка мала бути зруйнована. Їхні економічні інтереси ґрунтувалися на зв’язках старих партійних еліт або пов’язаних із ними злочинних угруповань, тому зберегти свій бізнес майже обов’язково означало зберегти елементи старої радянської системи. Більшість виборців виявилися не готовими чинити опір. І не лише тому, що вони були дезорієнтовані, зайняті власним фізичним виживанням чи не знали як. Люди не були готові визнати, що їхнє минуле, пов’язане із сумнівним (місцями — нелюдським) соціальним експериментом, виявилося безглуздим витрачанням життів і доль. Що героїзм одних знецінений злодійством інших. Що цей експеримент, зжерши людей, перемоловши цілі покоління, провалився. Безславний фінал — ось що найбільше мучило людей.
Будь-яке лиходійство можна забалакати «загальною користю». І тільки поразку не забалакаєш нічим. Коли виявляється, що все намарно, жодної «великої перемоги», тоді потрібні сильнодійні препарати. Таким «заспокійливим» ставали ідеологеми про те, що «загальна ідея» була правильною, просто виконавці підкачали. Що Ленін мав рацію, а Сталін — ні. Що може бути «соціалізм із людським обличчям» і взагалі, «не варто відкидати те, що було добре».
Ці міфи ввійшли в ужиток у період «перебудови», коли партійна верхівка СРСР щосили «актуалізувала Леніна» й водночас висувала наперед Російську православну церкву. Проте інформаційний вихлоп «перебудови» був аж надто добре редагований: не піддавалися сумніву здобутки революції та праведність соціалізму, велич Леніна і його ідей, проте дисиденти брежнєвської доби майже не згадувалися. Як і раніше, замовчувався факт українського голодомору, не підлягав перегляду ідеологічний міф про «бандерівців-фашистів» та їхніх «поплічників» — уніатів. Усі наріжні камені системи й імперії залишалися на своїх місцях і не зазнали ревізії.