Любомир Гузар. Хочу бути Людиною

Це відбувалося у той період, коли ми тільки починали усвідомлювати та обговорювати наявність демаркаційної лінії — між громадянами та державною владою. У той час поняття «громадянське суспільство» видавалося штучним. Ми не уявляли собі, як саме громадяни відокремлені від держави і в який спосіб вони взаємодіють. Держава мислилася в нас не набором механізмів та інституцій, які забезпечують життєдіяльність суспільства — вона видавалась чимось мало не сакральним. Цю сакральність влада намагалася використовувати для свого зиску. Для «освячення», легітимізації такого розуміння поняття «держава» влада залучала духовенство.

Як глава однієї з найбільших українських церков Гузар вніс помітний дисонанс у встановлену в нашому переважно православному середовищі систему взаємодії між церквою та владою, яка зводиться до поняття «симфонії». «Симфонію» трактують напоказ широко — як співпрацю церкви та держави, але зазвичай вона зводиться до взаємної підтримки церковної та світської влади. У нашій традиції церковні владики та світські володарі були по один бік соціального бар’єру протягом віків. Таку традицію вважали чомусь у корені «православною», пов’язуючи її з візантизмом — і не без підстав. За кілька століть перебування України в Російській імперії й українського православ’я — у канонічному підпорядкуванні Московському патріархату багато рис «візантизму» московського зразка стали для нас звичними. Зокрема це стосується «симфонії» — моделі, яка фактично виявляється не стільки співпрацею, скільки «договорняком» між владою світською і духовною. Після розколу в православ’ї та повернення до легального поля греко-католицької та автокефальної церков з’явилася своє­рідна «конкуренція», яка створювала вибір та широкий простір для маневру і віруючих, і політиків. Результатом такої розмаїтості й конкуренції стало те, що владі й політичним силам доводилося вчитися домовлятися з церковними ієрархами різних ідеологічних напрямів і підпорядкувань.

Візантійська традиція використання церкви в політичних цілях нашому православ’ю не зовсім чужа. До того ж, українцям, попри певні традиції демократії та культурний плюралізм, довелося за останні століття засвоїти соціально-політичні правила життя в умовах авторитаризму. Ієрархічна вертикаль означає для нас більше, ніж та спільнота, на яку вона спирається. Відповідно церква, яка за природою є мережевою організацією, для нас виявляється найперше вертикаллю. І не тільки для нас, але й для самої себе. Першохристиянські ідеї рівності та соборності майже нівельовані в сучасній православній церкві. Проте питання «першості», ієрархічної підлеглості та кордонів територій, на які поширюється влада того чи іншого єпископа, набули великої ваги. Політичні та геополітичні моди протягом багатьох століть відбивалися на церкві, змінюючи її самосвідомість.