Любомир Гузар. Хочу бути Людиною
- Автор: Щоткіна Катерина
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-883-8
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Любомир Гузар. Хочу бути Людиною». Краткое содержание книги:
Що б не говорили тоді про «зраду» папи, який приїхав «тиснути руку диктатору» (папа Іван Павло ІІ тиснув руки й не таким диктаторам — у тому особливість його статусу), його візит спричинив ряд цікавих відкриттів. Патріарх Любомир Гузар показав папі римському залиті людьми льотне поле під Києвом і іподром у Львові. Він представив понтифіку величезну українську церкву — переважно саме греко-католицьку, яка ще недавно вважалася спочатку знищеною, потім провінційною чи взагалі «діаспорною». Церкву, яка пронесла свою вірність Ватикану через пекло радянських тюрем і таборів і яка нарешті зібралася навколо свого очільника. Гузар показав Ватикану (зокрема, куріальним скептикам), що Українська греко-католицька церква — не вигадка, не нонсенс, не історична помилка, що це даність, із якою доведеться рахуватися. Ватикан мав нагоду в черговий раз переконатися в тому, що цією частиною своєї церкви він не зможе знехтувати.
Зрештою, особисто кардинал Гузар міг відчути довершеність моменту: він довів папі Войтилі, який свого часу обрав на місце патріарха УГКЦ іншу людину, що «все одно Сліпий переміг». І в тому, що Українська греко-католицька церква повернулася в Україну, швидко розбудувалася і зміцніла настільки, що змогла влаштувати візит понтифіка і гідний йому прийом. І в тому, що церкву все-таки очолив Любомир Гузар, і саме під його проводом вона зуміла здійснити цей стрімкий поступ, попри підозри, залишившись відданою Святому престолу. Урешті ні в кого не було сумніву щодо того, що папа приїхав не до Кучми. Він приїхав до своїх вірних, у першу чергу — до греко-католиків. Своїм візитом папа стверджував їхню перемогу. Він вітав їх.
Із цього моменту в УГКЦ усе частіше і впевненіше заговорюють про особливий статус для неї — статус патріархату. Патріархом тепер називають Любомира Гузара, який приймає це так само, як колись своє невизнане єпископство: не вимагає, щоб до нього ставилися як до патріарха, але і не заперечує, якщо така воля його церкви.
Президент Кучма, який мав грати роль господаря і стати «головним героєм» політичного спектаклю, поруч із папою Войтилом видавався швидше героєм фарсу. Він, звичайно, потрапив на перші шпальти «у пристойному товаристві». Але поряд із грандіозною особистістю папи Івана Павла ІІ український президент більш ніж завжди видався тим, ким був — дрібною непоказною людиною, що живе тут-і-тепер (поки в кадрі) і майже весь час у страху. Це стало дуже помітно поруч зі згорбленою фігурою «раба рабів Божих», що вражав величчю свого духу і зробив своїм девізом заклик: «Не бійтеся!»
Любомир Гузар, який стояв поруч, мав чого всміхатися в бороду. Зрозуміло, не цій гідній жалю різниці. Просто він знав, що виграв, і не одну партію на дошці Realpolitik — він щось змінив у світі. Візит папи римського в Україну перегорнув сторінку української історії. Закінчився розділ, у якому ми були невіддільні від «русского мира». І навіть якщо ми в той момент цього не відчули, це не має значення. Головне, що це сталося.
Ці зміни ми усвідомили пізніше — на Майдані. А поки на аеродромі «Чайка» й на львівському іподромі ми побачили, якою недоречною, неорганічною може здаватися людина, що зосередила у своїх руках майже всю владу в Україні, поряд із купою людей, що зібралися в ім’я чогось святого. Тоді чи не вперше ми на власні очі побачили, що така людина може бути відсторонена, загубитися в масовці, бо такий президент може виявитися нецікавим. Зайвим.
Розділ 12. Майдан. Пустеля та її околиці
На тлі Священної історії, яка твориться нами і навколо нас, ми постійно повертаємося в бесідах із Блаженнішим до старозавітнього сюжету про Мойсея і 40-річне блукання пустелею. У цих розмовах те, що завжди вважалося алегорією, обростає такою кількістю реальних рис, що відчуття дистанції тане. Нас оточує Священна історія, і в ній ми діємо по змозі: вплітаємо в неї свої життя, стаємо її персонажами. От тільки ми чи то занадто скромні, то чи не надто кмітливі, аби це помітити. І лише часом, у найбільш напружені моменти, відчуваючи дружній лікоть і солідарний рух поруч, починаємо здогадуватися, що з нами відбувається щось більше, ніж ми звикли думати.
Скільки років Мойсей водив народ по пустелі, допоки не померли всі, народжені в рабстві, сказати точно не зможе ніхто — навіть біблеїсти не мають спільної думки щодо обчислення часу в різних книгах Біблії. Скільки років насправді було Мафусаїлу?.. Коли народився Ісус Христос?.. Але що з того? Життя тече нерівномірно, і сорок років — наче сорок сороків, яких не злічити. Ще кілька років тому здавалося, що ми не те що в сорок — і в сто років не вкладемося, адже «народжені в рабстві» стійко відтворюють себе в наступних поколіннях вихованням, школою, бюрократією, своїми травмами і просто слабкостями. Потім стався Майдан, і ми побачили на ньому інших, незнайомих і несподівано гарних себе. А потім прийшла війна… Вона спресувала час, і стало здаватися, що не потрібні сорок років — усе зміниться вже завтра (якщо знову ніхто не завадить, розтягнувши час, поки ми намагаємося дати собі ради з простором).