Любомир Гузар. Хочу бути Людиною

Церква в нашому масовому розумінні виявляється найперше не містичним Тілом Христовим, а групою владик, які «ухвалюють рішення» та «домовляються» — точно так, як це відбувається в політиці та державному управлінні. «Домовляючись», владики апелюють до своїх вірних приблизно так само, як до «думки виборців» політичні лідери. Отже, немає сенсу звинувачувати саме церковних лідерів у маніпулюванні — вони лише грають за правилами, встановленими в політичному просторі, де їм доводиться представляти інтереси своєї церкви. Натомість Любомир Гузар доволі швидко дав зрозуміти, що його ці «правила» і та політична реальність, яка за ними стоїть, не те щоби зовсім обходять — він готовий сприймати їх вибірково. Він не поєднувався з цією реальністю і не завжди розумів, що відбувається, про що говорять ці люди і що вони при тому мають на увазі. І це, як на мене, класичний випадок «захисту, що дає цнотливість»: не розуміючи всіх контекстів (чи радше підтекстів), Гузар підходив оцінював питання за гамбурзьким рахунком. Таким чином, у будь-якому контексті він лишався на власних позиціях. Лишався собою.

Любомир Гузар належав не лише до «народу в розсіянні», але й до «церкви у розсіянні», для якої громада грала основну роль, і, власне, була церквою. Саме ті «двоє чи троє, що зібралися в Його ім’я», а не зібрання митрополитів, були основою і сенсом церкви. Це стосувалося не лише УГКЦ, але й української ідеї, яка жила і відтворювалася в крихітних громадах — їхнім повсякденним зусиллям, ентузіазмом. Політичні партії тільки тоді були чогось варті, коли спиралися на ці громади, були з ними в живому спілкуванні, говорили від їхнього імені, а не лише користалися з них. Такий погляд на демократію може здаватися старомодним на тлі того вихолощення політичного процесу, який ми наразі спостерігаємо не лише в Україні, але й по всьому сучасному західному світу. Але для пострадянської України це був свіжий і чистий погляд. Цим Гузар дивував, часом шокував: він апелював не до того, «що маємо», а до того, як «має бути». Він був — і лишається — дбайливцем гамбурзького рахунку там, де решта спрямовані на ситуативні, моментальні рішення і зайняті переважно підрахунком бонусів і преференцій від угоди.