Любомир Гузар. Хочу бути Людиною

«Як би не ставилися до тези „влада від Бога“, я думаю, це непроминаюча дійсність, — писав Блаженніший в одній зі своїх статей-роздумів. — Влада завжди від Бога, незалежно від конкретного устрою. Це монархія, чи олігархія, чи демократія — істинним джерелом влади завжди є Бог. Інша справа, через якого носія ця Божа воля відбувається. Але владу треба розуміти ширше, ніж просто передавання у чиїсь руки важелів управління. Ми не до кінця розуміємо цю тезу про „владу від Бога“, коли бачимо за помазанням виключно особу імператора чи парламентаря. Влада — це найперше відповідальність за тих, кого вона має провадити. Треба пам’ятати і бути обережним із визначеннями — саме „провадити“, а не „володіти“. Бо якщо „володіти“, то це означатиме, що влада може робити що схоче. А це не так. Усе майже навпаки».

Тоді, 2001-го, Гузар виявився чи не єдиним, хто наважився не поставити свого підпису під вимогою влади, натомість запропонувавши вирішувати конфлікт шляхом перемовин, не вдаючись до насильства. Ця пропозиція зависла в повітрі. Від церков владі потрібно було не співробітництво і не поради, а виконання певних ритуальних рухів. Президентові треба було показати, що духовний авторитет на його боці.

Відмова Блаженнішого підписувати звернення мала стратегічні наслідки: відтоді Рада церков потроху почала «розтягувати поводок», перестала бути слухняним знаряддям у руках влади. Члени Ради побачили те, що було очевидним, але чомусь не помічалося дотепер: можна чинити в інший спосіб, і за це «нічого не буде» — як «нічого не було» греко-католикам за відмову їхнього лідера ставити підпис. Можливо, комусь здавалося, що УГКЦ нічого не має, а тому і втрачати їй нічого (почасти так воно і було: УГКЦ не згадувалася серед фаворитів президента Кучми). Утім, як колись із патріархом Сліпим у Римі, в Україні з УГКЦ ніхто не зміг би нічого вдіяти — навіть якби схотів. Чим можна налякати церкву, яка недавно вийшла з катакомб? Греко-католики, що зберегли свою церкву за значно гірших часів, певно, дали б собі раду.