Примари Пустомитського болота
- Автор: Тибель Василь
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Примари Пустомитського болота». Краткое содержание книги:
Здається, сплановано все і планеті не минути катастрофи, але інколи долю людства змінюють діти. Чи зможуть двоє школярів уникнути смертельної загрози, яку несуть в собі жорстокі змовники? Чи вдасться Миколці і Васильку разом із товаришами змінити долю планети? А почалося все із розритої могили міфічного царя…
Автор — лауреат премії ім. Миколи Лукаша; дворазовий дипломант і лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Коронація Слова» в номінації проза.
- Ой! Хлопці, я боюсь! – Надійка притиснулась до Мишка.
- Я все зрозумів. Бачиш, Миколко, один ріг місяця довший, зроблений у вигляді стрілки і направлений у верх. Дивіться туди, там повинний бути якийсь механізм, чи важіль.
Миколка взявся вивчати стіну в напрямку стрілки.
- Знайшов! Є залізний важіль і отвір. Як раз можна вставити туди палицю. Вийшло, тобто вона туди влізла, а тепер тягнімо разом! – Хлопці запхнули палицю, що лежала на долівці й налягли. Глухо. Тяжка залізяка не рухалася. Нагорі ще сильніше затріщало. Одна з жердин-підпірок рухнула на землю.
- Надійко, допомагай! – з відчаєм крикнув Миколка.
Біля люку грюкнуло так, що задвигтіли стіни. Після другого удару дерев’яний люк упав і в лаз просунулась волохата зелена рука. Надійка скочила з місця й із силою налягла на важіль. Він заскрипів і подався. Нагорі звір відкидав залишки дощок, що закривали лаз. Друзі з останніх сил натиснули на залізяку. Стіна поволі рушила з місця і, знімаючи павутиння й мох із колод, від’їхала в сторону. Миколка з ліхтариком в руці, першим ускочив у відкритий хід, а за ним й усі інші. Василько забіг останнім. Він повернувся і відпустив руків’я. Стіна зі скрипом пішла на попереднє місце. Хлопці вже з того боку муру, що закривав підземний хід, дивилися, як у лаз просунулась здоровенна обросла зеленою шерстю голова і страшний погляд льодяних очей загіпнотизував друзів. Вони не могли відірвати ніг від підлоги. Та ось стіна закрилася, відгородивши дітей від страховиська. Тепер друзі побігли вузьким коридором у безвість. А позаду них гуло відлуння, від страшних ударів об стіну.
Розділ 19. Постріли в крайній хаті
Максим вирішив, найперше, поговорити з пастушками, він накинув кітель, застібнув гудзики й пішов до дверей, находу пристібаючи шкіряного ременя, на якому висіла кобура. Біля дверей, дільничного мало не збив з ніг, переляканий дід Свирид.
- Максиме! Максиме! Максиме Петровичу! Я сьогодні на болоті оброслого зеленого чоловіка бачив.
- Так, діду, Ви вже до чортиків допилися! Казав я вам, білу гарячку матимете.
- Ні, Максиме, не пив, майже, зовсім.
- Тоді ви не по адресу звернулися, із цим до священика, отця Данила! – Поправив кітель лейтенант.
- Я, їй-бо, чортяку бачив! - Дід розмашисто перехрестився.
- І після цього кажете, що не пили?
- Та, Максиме, ти ж мене знаєш. Ну, хіба що, чвертку на двох із Пилипом, а тоді поїхав косити вдосвіта до болота.
- А, хіба ваш сінокіс біля болота?
- Ну, дільничний, усе ти знаєш. Тобі хоч не попадай на «допрос». Так, каюсь, хотів вики накосити худобинці. Не дивися на мене так, усе одно ж виляже. В «прошлий» рік так і зогнила в покосах, а мужику не дали... Хазяї. Їдрі їх!.. Так, от. Тільки покіс пройшов, коли моя конячка спугалася - як заірже! Я подумав, грішним ділом, - вовк. Підняв косу й до воза. Аж дивлюсь, у тумані з болота суне: таке здоровенне, обросле шерстю й очі зеленим світяться. Я й обмер, ускочив на воза й ходу.
Максим посміхнувся:
- А роги й хвоста помітили?
- То, то й воно! Отак як тебе бачив, а рогів і хвоста не помітив.
- Ох, діду, діду, пораджу я Вам, не приймайте спозаранку, а то не тільки чортів побачите…
- Та я ж не той… Нікому й не казав - засміють. А ти, як єсть власть, розібрався б.
- Розберусь, розберусь. У Калини заправлялися?
- Я у війну «розведчиком» був, а в нас «нікогда» не видавали «точок». А про того на болоті, повір мені, я кажу правду.
- Добре, перевіримо! «Баскервілів» болотних тут розвели! Ох, доберусь я до Калини! – Максим змінив свій план і повернув у сторону Калининої хати.
Він заперезав ременя, закинув через плече планшетку й твердим кроком попрямував у кінець села. Біля автобусної зупинки помітив дядька Пилипа, той стояв навкарачки й намагався підвестися. Він був босий, а всі спроби стати на ноги завершувалися задкуванням. Помітивши Максима, дядько зміряв його поглядом старовинного козака. Схожого, бравого вояку, дільничний, здається, бачив на вишивці, що висіла на стіні у баби Параски. Лице в дядька розплилося посмішкою. Пилип хотів привітатися, та тільки плюхнувся лицем у куряву.
- Ну, Калина, тільки на пенсіях цих невдах, статки складаєш! Закрию я цю підпільну гуральню!
Дільничний рішуче постукав у двері.
- Калино Василівно, відчиняйте, поліція!
- Ах це, ви, Максим Петровичу! Так зараннє. Що привело вас до мене? – Калина перелякано вискочила з ганку, витираючи на ходу руки об фартух.