Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна
- Автор: Честертон Гилберт Кийт
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Свічадо
- ISBN: 978-966-395-336-6
- Переводчик: Ольга Мандрика
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна». Краткое содержание книги:
Пропонуємо другу книгу детективних історій про отця Бравна.
— Чому ж він так приховує таємницю своєї бузкової перуки? Мабуть, тому, що це зовсім не та таємниця, про яку ми з вами думаємо.
Герцог підійшов до нас і з притаманною йому гідністю сів на своє місце за столом. Бібліотекар тупцяв на одному місці, як величезний ведмідь, і не наважувався сісти. Герцог з цілковитою серйозністю звернувся до низенького священика:
— Отче Бравн, — сказав він, — доктор Мал повідомив мені, що ви прибули сюди, аби звернутися до мене з проханням. Я не стверджуватиму, що все ще сповідую релігію своїх предків, та, в пам’ять про них і перші дні нашого знайомства, я готовий вислухати вас. Однак, гадаю, ви бажаєте розмовляти без свідків.
Те, що залишилося у мені від джентльмена, примусило мене підвестися. А те, що було в мені від журналіста, змушувало стояти в очікуванні. Перш ніж я вийшов із цього заціпеніння, священик різким рухом руки зупинив мене.
— Якщо ваша світлість вислухає моє прохання, — промовив він, — і якщо я зберіг ще право давати вам поради, то наполягав би на тому, щоб нашу розмову чуло якомога більше осіб. Я всюди зустрічаю сотні людей, серед яких є навіть багато моїх одновірців, і їхня уява отруєна забобонами і чарами. Благаю вас: зруйнуйте це неподобство! Я хотів би, щоб увесь Девоншир побачив, як ви це зробите!
— Даруйте великодушно, але що я маю зробити?! — запитав герцог, а його брови від здивування вигнулися дугою.
— Ви повинні зняти свою перуку, — відповів отець Бравн.
Обличчя герцога здавалося застиглим, він лише подивився на прохача якимось скляним поглядом — страшнішого виразу на людському обличчі я ще ніколи не бачив, присягаюся. Я помітив, що великі ноги бібліотекаря захиталися, ніби віддзеркалення стовбурів у річці, а в моєму мозку, хай як намагався цього позбутися, вперто крутилася безглузда фантазія, що на деревах довкола нас сидять не принишклі птахи, а дияволи.
— Я зглянуся над вами, — відповів герцог, а в його голосі чулася нелюдська пихатість. — Відкидаю ваше прохання. Мені лиш досить натякнути вам, що за тягар доводиться мені нести, як ви лежатимете біля моїх ніг і благатимете, щоб я зупинився. Тому звільню вас від цього видовища. Ви не побачите жодної літери з того, що написано на вівтарі Невідомого бога.
— Я знаю цього Невідомого бога, — спокійно відповів маленький священик, а його впевненість була твердою, як гранітна скеля. — Його ім’я — Сатана. Істинний Бог став людиною і жив серед нас. І тому кажу вам: де б ви не побачили людей, якими керує таємниця, знайте, що в тій таємниці — беззаконня. Якщо диявол говорить вам, що є щось надто жахливе для людського ока, то подивіться на це. Якщо він говорить, що є щось надто жахливе для людського вуха, то вислухайте це. І якщо якась правда видасться вам нестерпною, — стерпіть її. Ваша світлосте, благаю вас покінчити з цим жахіттям негайно, раз і назавжди.
— Якщо я зроблю це, — тихо промовив герцог, — ви і все те, чим ви живете й у що вірите, загине. За проблиск миті ви пізнаєте велике Ніщо й помрете.
— Нехай розп’яття Христа додасть вам відваги, — сказав отець Бравн. — Негайно зніміть перуку!
Я схвильовано нахилився над столом і слухав цей незвичайний словесний поєдинок. Раптом у моїй голові з’явилася шалена думка.
— Ваша світлосте! — вигукнув я. — Ви блефуєте! Знімайте перуку або я зірву її!
Мабуть, мене можна було б звинуватити у нападі, та я вважаю, що вчинив так, як цього вимагали обставини. Коли герцог незворушно промовив: „Я відмовляюся“, — тоді я просто накинувся на нього.
Упродовж трьох хвилин, які видалися мені дуже довгими, герцог пручався. Він робив це так завзято, ніби всі сили пекла допомагали йому, а я закидав його голову назад, поки яскрава перука врешті не спала з неї. Мушу визнати, що коли перука впала, я аж замружив очі.
Отямився від вигуку містера Мала, який підбіг до нас. Ми обоє схилилися над лисиною герцога. Мовчанку порушив вигук бібліотекаря:
— Що все це означає? Тут немає чого приховувати. Його вуха нічим не відрізняються від наших.
— Так, — відізвався отець Бравн. — Ось це йому й доводилося приховувати.
Священик підійшов до герцога, але навіть не глянув на його вуха. З чудакуватою серйозністю він роздивлявся лоб, а потім вказав на ледь помітний трикутний шрам, який вже давно зажив.
— Це містер Грін, якщо я добре зрозумів, — люб’язно промовив священик. — Врешті-решт, він таки отримав маєток герцога.